Теорія прив'язаності: як ранні стосунки впливають на життя

Теорія прив'язаності (attachment theory) пояснює, навіщо маленькій дитині близька доросла людина і що стається, коли такої людини бракує. Її головна думка: потяг дитини до тих, хто про неї дбає, — окрема вроджена потреба, а не побічний наслідок годування. Поруч із близькою людиною дитині безпечно, і саме тому від неї можна відходити й пізнавати світ. Теорію в 1950–1970-х роках створив британський психіатр Джон Боулбі (John Bowlby, 1907–1990), а перевірила спостереженнями й розвинула психологиня Мері Ейнсворт (Mary Ainsworth, 1913–1999).

Уявімо дворічну дитину на майданчику. Вона біжить до гірки, час від часу озирається на лавку, де сидить тато, і грається далі. Потім падає, забиває коліно і з плачем біжить назад. Тато бере її на руки, і за хвилину вона знову на гірці. У цій сценці є обидві речі, про які говорить теорія: «надійна база» (secure base), від якої дитина відходить досліджувати, і «тиха гавань» (safe haven), куди вона повертається, коли страшно чи боляче.

Популярні перекази додали до цього багато зайвого: ніби перші роки життя вирішують усе, ніби за все відповідає мати, а кожен дорослий має один із чотирьох «типів прив'язаності», який можна визначити тестом із соцмережі. Дані півстоліття досліджень скромніші й цікавіші. Ранні стосунки справді впливають на подальше життя, але як нахил, а не як вирок.

Звідки взялася теорія

Боулбі починав у 1930-х роках дитячим психіатром у Лондоні. Серед його пацієнтів було чимало дітей, які крали й здавалися байдужими до всіх. Розібравши 44 такі випадки, він пов'язав їхні труднощі з тим, що вони рано втратили матір або надовго були з нею розлучені. Тодішній психоаналіз шукав причини дитячих проблем у внутрішніх фантазіях. Боулбі вважав, що важать справжні події в сім'ї. Історію теорії докладно описала психологиня Інґе Бретертон (Inge Bretherton).

Після війни Всесвітня організація охорони здоров'я замовила Боулбі звіт про психічне здоров'я дітей, які залишилися без дому. Він об'їздив кілька країн Європи та США, розпитав лікарів і дослідників і за пів року написав «Материнську опіку і психічне здоров'я» (Maternal Care and Mental Health, 1951). Головний висновок: щоб вирости психічно здоровою, мала дитина потребує «теплих, близьких і безперервних стосунків із матір'ю (або з людиною, яка постійно її заміняє), що дають задоволення й радість обом». Звіт переклали 14 мовами. Тоді ж співробітник Боулбі Джеймс Робертсон (James Robertson) зняв фільм «Дворічна дитина йде до лікарні» (1952). Фільм допоміг змінити лікарняні правила в багатьох країнах: батьків почали пускати до дітей.

Залишалося пояснити, чому розлука так ранить. Тоді вважали, що дитина любить матір, бо та її годує. Боулбі знайшов інше пояснення в етології, науці про поведінку тварин: у гусенят, яких описав Конрад Лоренц (Konrad Lorenz), зв'язок із дорослою твариною виникав без жодного годування. Незабаром те саме показали досліди Гаррі Гарлоу: мавпенята трималися м'якої «матері», а не дротяної з пляшечкою. У 1958–1960 роках Боулбі виклав нову теорію в трьох доповідях Британському психоаналітичному товариству, і колеги зустріли її вороже. Пізніше він розгорнув її у трилогії «Прив'язаність і втрата» (Attachment and Loss): «Прив'язаність» (1969), «Розлука» (1973) і «Втрата» (1980).

Ейнсворт працювала з Боулбі в Лондоні на початку 1950-х, а потім поїхала до Уганди. Там вона кілька місяців спостерігала вдома за 26 сім'ями з немовлятами — це було перше дослідження прив'язаності в природних умовах. У Балтиморі, починаючи з 1963 року, вона повторила його докладніше: знову 26 сімей, 18 відвідин по чотири години впродовж першого року життя дитини, близько 72 годин спостережень на сім'ю. Ейнсворт помітила, що матері дуже різняться чутливістю (sensitivity) — тим, наскільки вчасно й доречно вони відгукуються на сигнали немовляти. Діти чутливіших матерів наприкінці першого року менше плакали й мали з ними злагодженіші стосунки.

Для однорічних учасників Ейнсворт придумала ще й короткий лабораторний дослід «Незнайома ситуація» (Strange Situation): двадцять хвилин, упродовж яких мати двічі ненадовго виходить із кімнати й повертається. За тим, як дитина її зустрічає, вона описала три типи прив'язаності: надійний, уникаючий (його називають також уникливим) і тривожно-амбівалентний. Четвертий, дезорганізований, додали пізніше інші дослідники.

Що стверджує теорія

• Прив'язаність — окрема потреба. Немовля плаче, усміхається, чіпляється й іде слідом, щоб утримати поруч дорослого. За Боулбі, така поведінка закріпилася в еволюції, бо захищала дитинчат від небезпеки. З годуванням вона прямо не пов'язана.
• Вона вмикається в тривозі. Коли дитині страшно, боляче або вона захворіла, вона шукає близькості; коли спокійно — відходить гратися. Якість прив'язаності видно не з того, скільки дитина плаче, а з того, як вона користується дорослим як гаванню і базою.
• Прив'язуються майже всі діти, але по-різному. Прив'язаність складається наприкінці першого року життя, і навіть до дорослих, які відгукуються погано. Різниться її якість: наскільки дитина певна, що їй допоможуть. Цю певність теорія пов'язує насамперед з історією догляду, з чутливістю дорослого.
• Досвід складається в очікування. Боулбі називав їх «внутрішніми робочими моделями» (internal working models): це уявлення про те, чи можна покластися на інших і чи вартий допомоги я сам. Нові стосунки людина сприймає крізь них, але й самі моделі від нового досвіду змінюються.
• Розвиток — це шлях, а не штамп. У другому томі трилогії Боулбі писав, що шлях розвитку «на кожному етапі» залежить від взаємодії між тим, якою людина вже стала, і середовищем, у якому вона опинилася.

У звичайних сім'ях надійну прив'язаність має більшість дітей — за різними підрахунками, від половини до двох третин. Решта не «хворі»: уникаючий і тривожний типи дослідники вважають способами пристосуватися до дорослого, який відгукується не завжди.

Що показали дослідження

Чутливість пов'язана з надійністю, але помірно. Метааналіз (узагальнення багатьох досліджень) 1997 року охопив 66 праць і 4176 учасників. У дослідженнях, найближчих до балтиморського, зв'язок між чутливістю матері й надійною прив'язаністю дитини був r = 0,24. Кореляція r показує силу зв'язку: 0 — зв'язку немає, 1 — повний збіг. Автори, Де Вольфф і Марінус ван Ейзендорн (Marinus van IJzendoorn), підсумували: чутливість — важлива, але не єдина умова. Для тат зв'язок ще слабший: 0,12. Що чутливість саме причина, а не просто супутня риса, показали експерименти. Коли батьків вчили краще помічати сигнали дитини, надійних дітей у цих сім'ях ставало більше, ніж у сім'ях без такого навчання.

Надійна прив'язаність передбачає кращий розвиток — теж помірно. Ешлі Ґро (Ashley Groh) з колегами звела докупи десятки досліджень, у яких прив'язаність оцінювали спостереженням у ранньому дитинстві, а наслідки — пізніше, у віці до 12–14 років. Діти з надійною прив'язаністю краще ладнали з однолітками (різниця d = 0,39), рідше поводилися агресивно й неслухняно (0,31) і трохи рідше мали тривожні чи депресивні симптоми (0,15). Показник d — це різниця між групами, виміряна в одиницях розкиду; 0,2 вважають малою, 0,5 — середньою. Щоб уявити 0,39: якщо навмання взяти одну дитину з надійною прив'язаністю і одну з ненадійною, перша виявиться товариськішою приблизно у 61 випадку зі 100. Автори самі наголошують, що уявлення, ніби прив'язаність визначає поведінку дитини серед однолітків, найпевніше хибне. Водночас із віком цей зв'язок не слабшав.

Міннесотське дослідження: понад тридцять років спостережень. 1975 року психологи Університету Міннесоти набрали 267 жінок, які чекали першу дитину й жили в бідності, і відтоді стежать за їхніми дітьми. Діти з надійною прив'язаністю і в дитсадку, і в літньому таборі в десять років були самостійніші й упевненіші в собі, а підлітками частіше ставали лідерами груп. Найсильніший зв'язок стосувався дезорганізованої прив'язаності: її вираженість у немовляти корелювала з кількістю й тяжкістю психіатричних симптомів у 17 з половиною років на рівні близько 0,40. Проте більшість дітей із ненадійною прив'язаністю серйозних проблем не мала, а частина «надійних» мала. Багато залежало від подальшого життя: дітям із ненадійною прив'язаністю найбільше допомагало те, що їхні матері діставали більше підтримки від оточення. Один із керівників проєкту Алан Сруф (L. Alan Sroufe) підсумував: відмінності в ранній прив'язаності пов'язані з наслідками «лише ймовірнісно», вона не має «привілейованого причинного статусу», хоча нічого важливішого в немовлячому віці виміряти не можна.

Сама прив'язаність із часом змінюється. У дослідженні Еверетта Вотерса (Everett Waters) з колегами 50 людей, яких оцінили в «Незнайомій ситуації» в один рік, через двадцять років пройшли інтерв'ю про прив'язаність. 72% лишилися в тій самій групі — надійній чи ненадійній. Серед тих, чиї сім'ї пережили тяжкі події (втрату одного з батьків, розлучення, небезпечну хворобу, насильство), групу змінили 44%, серед решти — 22%. Більші узагальнення дають скромнішу картину. Метааналіз Мартіна Пінкварта (Martin Pinquart) з колегами 2013 року охопив 127 праць і понад 21 тисячу оцінок прив'язаності. У середньому стабільність була r = 0,39, а коли між вимірами минало понад 15 років, статистично значущої стабільності не знайшли. У дітей із сімей у скруті надійна прив'язаність частіше ставала ненадійною, а ненадійна здебільшого такою й лишалася.

Дорослі стосунки з раннім дитинством пов'язані слабко. Кріс Фрейлі (R. Chris Fraley) з колегами простежив 707 американців від народження до 18 років. Чутливість матері й дитяча дружба справді передбачали, наскільки тривожно чи відсторонено юнаки й дівчата почуваються в близьких стосунках, але слабко. У попередніх тривалих дослідженнях, які згадують автори, зв'язок між доглядом у дитинстві й дорослою прив'язаністю був близько 0,10. Висновок Фрейлі та Ґленна Ройсмана (Glenn Roisman) 2019 року: ранній досвід не визначає того, якою людина стане в дорослому віці.

Крайнощі — інша річ. Серед дітей, які росли в закладах без постійної близької людини, надійну прив'язаність має менш як п'ята частина, а дезорганізовану — понад половина. Але й це не остаточно. У румунському дослідженні дітей із таких закладів за жеребом передавали в прийомні сім'ї, і ті, хто потрапив у сім'ю до двох років, частіше мали надійну прив'язаність.

Чого теорія не стверджує

Кілька десятків дослідників прив'язаності 2021 року оприлюднили спільну заяву про те, як теорію хибно застосовують суди й соціальні служби. З неї видно, чого теорія не каже.

• Що ненадійна прив'язаність — слабка або відсутня. Діти прив'язуються й до холодних, і до жорстоких дорослих. Відсутність прив'язаності — велика рідкість, яку бачать майже тільки в дітей із закладів.
• Що ненадійна прив'язаність — це розлад. «Розлад прив'язаності» — окремий рідкісний діагноз, пов'язаний із вкрай неналежним доглядом, а не синонім ненадійної прив'язаності.
• Що дорослий має бути поруч щохвилини. Навіть найчутливіші батьки раз у раз «вимикаються»: ідуть заварити чай чи передають дитину комусь знайомому. Важить, чи доступний дорослий тоді, коли дитині тривожно.
• Що прив'язаність — це всі стосунки з дитиною. Є ще догляд, гра, навчання, правила; про них теорія майже не говорить.
• Що за оцінкою прив'язаності можна судити про одну дитину. Методи створено для порівняння груп. Автори заяви застерігають: із них не можна надійно вивести ні те, як доглядали конкретну дитину, ні те, що з нею буде. Чимало дітей із ненадійною прив'язаністю розвиваються добре.

Критика і суперечки

Темперамент. Гарвардський психолог Джером Каган (Jerome Kagan) заперечував, що «Незнайома ситуація» вимірює стосунки: одні немовлята від природи бурхливо реагують на незвичне і плачуть, хоч би якою чутливою була мати, інші лишаються спокійними. На його думку, соціальний стан сім'ї і пізніший досвід у школі та серед однолітків важать значно більше, ніж прив'язаність у рік. Перевірки підтримали його лише частково. У метааналізі 2017 року (109 вибірок, понад 11 тисяч дітей) темперамент був пов'язаний із надійністю прив'язаності слабко (d = 0,14), помітніше — лише з тривожно-амбівалентним типом (0,30). Дослідження близнюків 2003 року не знайшло помітного внеску генів у прив'язаність немовлят, хоча реактивність темпераменту в тих самих дітей на 77% пояснювалася спадковістю. А от у п'ятнадцятирічних близнюків (551 пара) спадковість прив'язаності оцінили вже приблизно у 40%.

Культура. Теорію перевіряли здебільшого на Заході. 1988 року ван Ейзендорн і Пітер Кроненберґ (Pieter Kroonenberg) зібрали майже 2000 оцінок із 32 вибірок у восьми країнах. Надійний тип був найчастішим у всіх вибірках, крім однієї. У Західній Європі частіше, ніж деінде, траплявся уникаючий, в Ізраїлі та Японії — тривожно-амбівалентний. Відмінності між вибірками всередині однієї країни були майже в півтора раза більші, ніж між країнами. Критики кажуть, що проблема глибша за відсотки. Фред Ротбаум (Fred Rothbaum) з колегами 2000 року на прикладі Японії доводив, що самі мірила — чутливість, самостійність, дослідження світу — відбивають західні цінності. Гайді Келлер (Heidi Keller) 2018 року назвала теорію прив'язаності поглядом західного середнього класу. У багатьох сільських громадах світу немовля доглядають кілька людей, зокрема старші діти, і добрим доглядом там вважають не те, що описала Ейнсворт. Нав'язувати таким громадам західні зразки догляду, не знаючи місцевої культури, Келлер вважає неетичним.

Чи взагалі батьки формують особистість. Найрадикальніше заперечення висунула Джудіт Річ Гарріс (Judith Rich Harris). У статті 1995 року вона запитала, чи мають батьки тривалий вплив на особистість дитини, і відповіла: ні. Подібність дітей і батьків можна пояснити спільними генами, а не вихованням. Привітна дитина сама викликає чуйніший догляд. А те, чого дитина навчилася з матір'ю, лишається у стосунках із матір'ю й не переноситься на однолітків, серед яких, за Гарріс, і складається характер. Що без ранньої прив'язаності нормальний розвиток неможливий, вона визнавала. Прихильники теорії відповідають даними тривалих досліджень, де зв'язки зберігаються і з урахуванням темпераменту. Але й вони погоджуються, що однолітки важать багато: у міннесотських даних уміння ладнати в дорослих стосунках часто краще передбачала дитяча дружба, ніж рання прив'язаність.

Як зазвичай розуміють теорію прив'язаності — і що тут не так

«Усе вирішується в перші роки життя»

Ні Боулбі, ні дані цього не кажуть. Прив'язаність у немовляти й через п'ятнадцять-двадцять років пов'язані слабко, а зміни йдуть в обидва боки: тяжкі події можуть похитнути надійну прив'язаність, підтримка — зміцнити ненадійну. Ранній досвід задає напрям, і що довше людина ним іде, то важче звернути, але звертають багато хто. Так буває і з іншими знаменитими передбаченнями з дитинства: зв'язок, знайдений у зефірному тесті, теж помітно ослаб після перевірки на більшій вибірці.

«У всьому винна мати»

Ранній Боулбі дав для цього підстави: у звіті 1951 року йшлося саме про матір, а батькові відводилася роль її опори. Але вже там він писав про людину, яка може матір замінити, і про те, що батькам потрібна допомога: «Якщо суспільство цінує своїх дітей, воно мусить дбати про їхніх батьків». Пізніші дослідження показали, що діти прив'язуються до кількох людей — тата, бабусі, няні, — і надійна прив'язаність до однієї людини пом'якшує наслідки ненадійної до іншої. Чутливість матері пояснює лише частину відмінностей між дітьми. І дитячий садок сам собою прив'язаності не шкодить. У великому американському дослідженні 1153 немовлят ні вік, з якого дитину почали залишати з нянею чи в яслах, ні кількість годин там не були пов'язані з надійністю прив'язаності до матері. Ризик зростав лише тоді, коли нечутливість удома поєднувалася з поганим або дуже тривалим доглядом поза домом.

«У мене тривожний тип, а в нього уникаючий»

Думку, що закоханість дорослих — теж прив'язаність, висловили 1987 року Сінді Гейзан (Cindy Hazan) і Філіп Шейвер (Phillip Shaver). Вони дали людям три короткі описи й попросили вибрати той, що найбільше схожий на них у близьких стосунках. Від цієї анкети ведуть родовід і теперішні тести. Але дослідники відтоді від «типів» відійшли, пояснює Кріс Фрейлі. Аналіз показує, що люди не діляться на три чи чотири сорти, а різняться ступенем — за двома шкалами: тривоги щодо стосунків і уникання близькості. Чіткої межі між «типами» немає, тож ярлик «уникаючий» схожий на слово «високий»: зручне, але межу проведено довільно. До того ж із різними людьми ми різні: оцінки прив'язаності до батьків і до партнера збігаються слабко або помірно (кореляції від 0,20 до 0,50). І з дитячим типом прив'язаності дорослий стиль пов'язаний мало. Фрейлі знає лише одне дослідження, де однорічних дітей через двадцять років розпитали про їхні романтичні стосунки; кореляція була 0,17. Тест із соцмережі може стати приводом замислитися про свої звички у стосунках. Пояснити ним минуле чи передбачити майбутнє пари не можна.

«Теорія прив'язаності вимагає носити на руках, годувати грудьми і спати разом»

Так звучать правила «природного батьківства» (attachment parenting) — підходу, який поширили педіатр Вільям Сірс (William Sears) і медсестра Марта Сірс. Слово attachment у назві створює враження, що за цими правилами стоїть теорія Боулбі. Насправді, пише психологиня Діана Дівеча (Diana Divecha), ні грудне вигодовування, ні спільний сон з надійною прив'язаністю не пов'язані. Алан Сруф каже в її статті: «Усе це добрі речі, але не головні», і доказів, що вони передбачають надійну прив'язаність, немає. Головне — чи помічає дорослий сигнали дитини й чи відгукується на них. Годувати з пляшечки можна тепло й уважно, а грудьми — механічно. За словами Сруфа, «тісний» зв'язок, коли мати й дитина нерозлучні, може виявитися якраз тривожним.

Що з цього випливає на практиці

• Дитині потрібна доступна близька людина, а не ідеальна. І не конче одна: кілька надійних дорослих — це захист, а не загроза.
• Розлуки й утрати в ранньому віці — справжній ризик. Тому батьків пускають до дітей у лікарні, а дітям без сім'ї шукають сім'ю, а не заклад.
• Ранній досвід — нахил, а не вирок. Прив'язаність змінюється разом з обставинами життя, і в гірший бік, і в кращий. Це підтверджують програми, які вчать батьків помічати сигнали дитини.
• Батькам теж потрібна опора. У міннесотському дослідженні дітям найбільше допомагало те, що підтримку діставали їхні матері.
• «Тип прив'язаності» — не діагноз і не пояснення всього. Ні собі, ні партнерові, ні власним батькам не варто виносити вирок за тестом. Якщо стосунки чи спогади про дитинство завдають страждань, про це краще говорити з психологом або психотерапевтом, ніж шукати відповіді в назві «типу».