«Монстр-експеримент»: дослідження заїкання 1939 року

19 січня 1939 року в державному сиротинці міста Давенпорт, штат Айова, студентка Мері Тюдор (Mary Tudor) попросила п'ятирічну дівчинку розповісти казку про трьох ведмедів. Дівчинка тричі повторила слово «вона». Тюдор зупинила її і сказала, що це заїкання. Далі, за записами самої дослідниці, дитина після кожного повтору замовкала, затуляла рот рукою й починала спочатку. Через місяць її вже важко було розговорити. На запитання, чого вона боїться, дівчинка після довгої мовчанки відповіла: «Боюся, що заїкнуся».

Судді, які за два дні до того слухали дівчинку, заїкання в неї не відзначили. Вона була однією із шести дітей, віднесених до групи зі звичайним мовленням, яким у науковому досліді сказали, що вони починають заїкатися. Так у магістерській роботі Тюдор, виконаній 1939 року в Університеті Айови під керівництвом Вендела Джонсона (Wendell Johnson), перевіряли, чи може саме слово «заїка» зіпсувати мовлення. Згодом цю роботу прозвали «Монстр-експериментом» (Monster Study); українською її називають також «жахливим експериментом». Зазвичай розповідають, що дослідники зробили сиріт заїками на все життя. Документи показують інше: заїкання судді не зафіксували в жодної дитини, але діти стали мовчазними, сором'язливими й почали боятися власного мовлення.

Хто такий Вендел Джонсон і що він хотів перевірити

Джонсон сам тяжко заїкався з дитинства. 1926 року двадцятирічним він приїхав до Університету Айови, тодішнього центру досліджень заїкання, і, як розповідає нарис у New York Times Magazine, згодом казав, що став фахівцем із порушень мовлення, бо сам такого фахівця потребував. У 1930-х роках в Айові вважали, що заїкання має фізіологічну причину: неузгоджену роботу півкуль мозку. Джонсон у цьому сумнівався. За його власною розповіддю, він говорив нормально, доки вчителька не сказала батькам, що хлопчик починає заїкатися. Відтоді за його мовленням стежили, і воно погіршало.

Із цього виросла ідея, яку пізніше назвали діагнозогенною теорією (diagnosogenic theory): заїкання починається «не в роті дитини, а у вусі батьків». Усі малі діти затинаються й повторюють слова. Якщо дорослі сприймають ці звичайні запинки як ваду й вимагають говорити гладко, дитина напружується, починає боротися з кожним словом, і з цієї боротьби виростає справжнє заїкання. Друком Джонсон уперше коротко виклав теорію 1942 року, а докладно — в книжці 1959 року. На початку 1939 року це була ще здогадка. У вступі до роботи Тюдор її сформульовано обережно: діагноз заїкання можна розглядати як «один із чинників» розвитку розладу.

Робота була частиною ширшої програми. Джонсон перевіряв ідеї загальної семантики про те, що люди оцінюють одне одного за назвами, які самі ж і дають. За словами його учня Френкліна Сілвермана (Franklin Silverman), того ж року під керівництвом Джонсона виконали ще щонайменше чотири магістерські роботи про «оцінні ярлики», і жодна з них не стосувалася заїкання.

Як був улаштований дослід

Сиротинець для дітей солдатів і моряків (Soldiers and Sailors Orphans' Home) у Давенпорті був державним закладом. Під час Великої депресії там жило кількасот дітей: сироти й ті, кого батьки не могли прогодувати. Університет проводив там дослідження й раніше. Згоди батьків ніхто не питав, дозвіл дало керівництво закладу.

17 січня 1939 року п'ятеро суддів, навчених логопедії, по три хвилини слухали кожну з 256 дітей і оцінювали плавність мовлення за шкалою від 1 до 5. Для досліду відібрали 22 дитини віком від 5 до 16 років. Десятеро — це всі, кого вчителі й виховательки вважали заїками. Ще дванадцятьох, зі звичайним мовленням, узяли навмання. Кожну з двох частин поділили навпіл.

• Група IA — п'ятеро дітей, яких вважали заїками. Їм казали, що це не заїкання, а етап розвитку мовлення, який мине.
• Група IB — ще п'ятеро дітей, яких вважали заїками. Ярлик їм підтверджували: розпитували, відколи вони заїкаються і на яких звуках.
• Група IIA — шестеро дітей зі звичайним мовленням, чотири дівчинки і двоє хлопців 5, 9, 11, 12, 12 і 15 років. Їм казали, що вони починають заїкатися.
• Група IIB — шестеро дітей зі звичайним мовленням, дібраних до пари за віком, статтю, інтелектом і плавністю мовлення. Їх хвалили.

Кожній дитині з групи IIA Тюдор на першій зустрічі казала заготовлений текст, спрощуючи його для менших: «Ми дійшли висновку, що в тебе великі труднощі з мовленням… Власне, ти починаєш заїкатися. Мусиш негайно зупинитися. Напруж волю… Роби що завгодно, аби не заїкатися… Ніколи не говори, доки не зможеш сказати правильно». Дитині називали вихованця сиротинця, який сильно заїкався, і пояснювали, що він починав так само.

Учителям і вихователькам теж сказали неправду. Про дітей групи IA — що вони насправді не заїкаються і на їхнє мовлення не слід зважати. Про дітей групи IIA — що в них «виразні симптоми заїкання», тож їх треба зупиняти на кожній запинці й не давати говорити, доки не скажуть правильно. Справжньої мети не знали ні персонал, ні діти: вони думали, що з ними працює логопед.

Тюдор приїздила до сиротинця що кілька тижнів. Із дітьми групи IIA вона зустрічалася вісім-дев'ять разів, із групою IA — три-чотири. 24 травня судді, які не знали, хто в якій групі, оцінили мовлення всіх дітей удруге. Крім оцінок, порівнювали записи на диктофон: у них рахували повтори складів, слів і фраз, вставні звуки та паузи.

Що відбувалося з дітьми

Нотатки Тюдор про групу IIA схожі між собою. Дев'ятирічна дівчинка на першій зустрічі, коли її зупинили втретє, затулила рот рукою і спитала: «Чому я весь час так кажу?» У березні вона не хотіла говорити при хлопцеві, який був у кімнаті, бо той «сміятиметься», і сказала: «Здається, стає гірше… Я не можу зупинити це заїкання». Найменша, п'ятирічна, у квітні хотіла сказати «червоний», але замінила слово на «рожевий» і пояснила, що боялася на ньому заїкнутися. П'ятнадцятирічна почала клацати пальцями, щоб «виштовхнути слово». Про дванадцятирічного хлопця Тюдор записала, що наприкінці його майже неможливо було розговорити поза грою, а шкільні оцінки помітно погіршали.

У підсумку роботи Тюдор перелічила, що змінилося в усіх шістьох. Вони говорили менше й лише тоді, коли їх просили. Говорили повільніше, зважуючи кожне слово. Відповідали коротше, двоє найменших — одним словом, де тільки могли. Стали сором'язливими й часто ніяковіли. Повірили, що з їхнім мовленням щось негаразд. На кожну запинку якось реагували: опускали голову, затуляли рот, зніяковіло сміялися.

Водночас задум здійснився не повністю. Персонал сиротинця настанов здебільшого не виконував: за словами Тюдор, там вважали, що приділяти таким дітям особливу увагу — марна трата часу. Тож майже весь вплив зводився до розмов із нею самою.

Що показали цифри

Статистичних перевірок Тюдор не робила. За її підсумком, у групі IIA оцінка плавності у двох дітей зросла, у двох знизилася, у двох не змінилася; частка запинок у записах зросла в п'ятьох із шести. У групі IIB, яку хвалили, вона зменшилася в усіх. Тюдор вважала, що вдома, де батьки нагадують дитині про мовлення постійно, наслідки були б значно помітніші.

2002 року Ніколін Амброуз (Nicoline Ambrose) та Ехуд Яїрі (Ehud Yairi) з Іллінойського університету перерахували дані з роботи сучасними методами. Середня оцінка суддів у групі IIA на початку була 2,83 бала, наприкінці — 2,92, тобто трохи краща. У групі IA, з якої ярлик «знімали», вона, навпаки, знизилася з 3,02 до 2,92. Жодна різниця — ні між початком і кінцем, ні між групами — не була статистично значущою. У записах дітей групи IIA побільшало вставних звуків і пауз, які трапляються і в мовленні без заїкання, а повторів складів, найпевнішої ознаки заїкання, стало менше. І головне: наприкінці досліду жоден суддя не описав мовлення жодної дитини з цієї групи як заїкання.

Висновок авторів: на всі чотири запитання досліду відповідь негативна, і робота Тюдор була найранішим свідченням проти теорії Джонсона, а не на її користь. Дані, пишуть вони, не підтверджують появи заїкання, але узгоджуються з тим, що діти почали гірше думати про власне мовлення.

Після досліду: листи, мовчання і назва

Роботу Тюдор подала в серпні 1939 року. Друкувати її Джонсон не став і у своїх книжках на неї не посилався, хоча примірник весь час стояв у бібліотеці університету. За листами, які цитують журналісти, 1940 року Тюдор тричі приїздила до сиротинця й казала дітям із групи IIA, що вони не заїкаються. Навесні 1940 року вона писала Джонсону, що діти не так звільнилися від наслідків «терапії, якої я завдала їм торік», як вона сподівалася. З часом, на її думку, вони мали оговтатися, «але ми безперечно справили на них сильне враження».

Назву Monster Study придумали не журналісти. Сілверман, який 1988 року першим описав дослід у фаховому журналі, пише, що так роботу називали між собою люди, пов'язані з айовською програмою досліджень заїкання в 1940–1950-х роках. За його словами, колеги боялися, що після звісток про нацистські досліди на людях така робота зашкодить репутації Джонсона. Сам Сілверман, спираючись на розповіді колишніх аспірантів, вважав, що частина дітей таки стала заїками і що дослід підтвердив теорію. Перерахунок Амброуз і Яїрі цього не підтримує.

Джонсон помер 1965 року. Його теорія на той час визначала, як у США працюють із дітьми, що заїкаються: логопеди уникали прямих занять із дитиною й радили батькам менше перейматися запинками.

2001 рік: газета, вибачення, суд

10 й 11 червня 2001 року каліфорнійська газета San Jose Mercury News надрукувала розслідування Джима Даєра (Jim Dyer). Він розшукав 20 із 22 учасників; щонайменше 13 були живі, і ніхто з них не знав, що в дитинстві був піддослідним. Даєр поговорив і з 84-річною Мері Тюдор Джейкобс. «Мені не подобалося те, що я робила з цими дітьми… Тоді робили, що сказано», — сказала вона. Одна з учасниць, Мері Корласке Ніксон (Mary Korlaske Nixon), якій 1939 року було дванадцять, надіслала їй листа зі словами «Ви зруйнували моє життя».

Університет Айови за кілька днів публічно вибачився. Проте розслідування стверджувало більше, ніж було в документах: що більшість дітей «довели до заїкання». У переказі агенції Associated Press з'явилися «дві групи по одинадцять» і вісім дітей, які стали «хронічними заїками». Самого Даєра влітку змусили звільнитися: в архіві штату він записався студентом-психологом і не сказав, що працює для газети.

2003 року троє живих учасників групи IIA і спадкоємці ще трьох подали позов до штату Айова. Штат посилався на те, що 1939 року мав імунітет від позовів. У вересні 2005 року Верховний суд Айови, за повідомленнями преси, чотирма голосами проти трьох цей довід відхилив. 17 серпня 2007 року суд затвердив мирову угоду: штат погодився виплатити 925 тисяч доларів — 900 тисяч п'ятьом позивачам і 25 тисяч шостій, Мері Ніксон, — не визнаючи відповідальності. Спочатку позивачі вимагали 13,5 мільйона.

Що було не так: етика і метод

Етичні вади очевидні. Досліджували дітей, за яких нікому було заступитися. Їм і персоналові казали неправду. Дітям без вад мовлення навмисно навіювали, що з ними щось негаразд. Подальша допомога звелася до трьох приїздів Тюдор, а правди учасникам не сказали до 2001 року. Біоетик Артур Каплан (Arthur Caplan) назвав це явним зловживанням уразливістю піддослідних: на його думку, сиріт обрали саме тому, що батьки на таке б не погодилися.

Є й інший погляд. Амброуз і Яїрі згодні, що дослід був етично хибним і нині його б не дозволили. Але вони нагадують, що 1939 року суворих правил захисту учасників досліджень не існувало, а наміру зробити дітей заїками на все життя з документів не видно: перевіряли, чи зміниться плавність мовлення. Водночас відповідальності з Тюдор вони не знімають: виконання вказівок керівника, пишуть вони, не є виправданням. Саме таку покору через два десятиліття досліджував експеримент Мілґрема.

Наукові вади не менші. Групи від початку майже не відрізнялися за оцінками суддів, тож поділ на тих, хто заїкається, і тих, хто ні, був ненадійним. Одна дитина з «нормальної» групи IIA, судячи з частки повторів складів у першому записі, можливо, вже заїкалася, а ще одна на першій зустрічі сказала, що іноді заїкається. Половина дітей мала коефіцієнт інтелекту, нижчий за середній, і всі росли в закладі, тож переносити висновки на дітей загалом не можна. Різним групам дісталася різна кількість зустрічей. Поведінку дітей описувала одна людина, яка знала гіпотезу, а порівняти її записи нема з чим: до досліду ніхто не вимірював, наскільки діти були балакучі чи сором'язливі.

Як зазвичай розуміють «Монстр-експеримент» — і що тут не так

«Дослідники зробили сиріт заїками»

Наприкінці досліду судді не знайшли заїкання в жодної дитини з групи IIA, а середня оцінка плавності в групі навіть трохи зросла. Тюдор описала страх говорити, сором і мовчазність. Така поведінка часто супроводжує заїкання, але це не воно саме. Чи заїкався хтось з учасників у дорослому віці саме через дослід, встановити неможливо. Амброуз і Яїрі вважають малоймовірним, щоб заїкання з'явилося через місяці після кількох розмов. Дослідник заїкання Скотт Ярусс (J. Scott Yaruss) сказав про це так: немає сумніву, що ці люди зазнали шкоди, а чи називати її заїканням — уже питання науки.

«Дослід довів, що заїкання виникає через критику»

Навпаки. Якби теорія була слушна, діти з групи IIA мали б почати заїкатися, а діти з групи IA — говорити краще. Не сталося ні того, ні того. Нині діагнозогенну теорію як пояснення причин заїкання відкинуто. Відомо, що запинки дітей, які починають заїкатися, від самого початку відрізняються від звичайних, а схильність до заїкання значною мірою спадкова. За даними американського Національного інституту глухоти та інших розладів спілкування, якийсь час заїкаються 5–10% дітей і приблизно три чверті з них це переростають.

«Якщо заїками діти не стали, то й шкоди не було»

Шкоду описала сама дослідниця: у нотатках, у підсумку роботи і в листі 1940 року. Учителька найменшої дівчинки розповідала, що та почала зупинятися сама й замовкати. Амброуз і Яїрі наголошують, що це спостереження однієї людини без точки відліку, проте й вони визнають: процедура, схоже, викликала в частини дітей неприємні реакції, які заважали їм спілкуватися. Скільки це тривало, невідомо, бо після 1940 року дітей ніхто не обстежував. Схожа прогалина є в історії «Маленького Альберта»: йому теж навіяли страх, а що було з дитиною далі, дослідники не простежили.

«Дослід приховували, доки його не викрила газета»

Джонсон справді не надрукував роботи й не згадував її у своїх книжках. Але вона стояла в університетській бібліотеці, її брали читати, а 1988 року про неї вийшла стаття у фаховому журналі. Справжня новина 2001 року була іншою: учасникам досліду вперше розповіли, що з ними робили.

«Двадцять двоє здорових дітей пів року цькували»

Так дослід часом описує преса. Насправді десятьох із 22 дітей вважали заїками ще до досліду, а ярлик «заїки» чіпляли шістьом. Тривав дослід трохи більше ніж чотири місяці, від 17 січня до 24 травня, і складався з розмов раз на кілька тижнів, а не зі щоденного тиску: персонал настанов Тюдор майже не виконував. Прийнятним це дослід не робить, але уявлення про те, що саме сталося, змінює.

«Монстр-експеримент» у культурі

Фільмів чи відомих романів про дослід знайти не вдалося. Його образ створили журналісти.

• Джим Даєр, «Етика і сироти: „Монстр-експеримент“» (Ethics and Orphans: The 'Monster Study'), San Jose Mercury News, 2001. Серія, з якої про дослід дізнався широкий загал. Вона вперше дала слово учасникам і цитує листи Тюдор, але подає дослід як успішне «навчання заїкання». Редактор газети, відповідальний за розслідування, 2003 року визнав, що варто було докладніше пояснити, у чому дані не підтверджують теорію.
• Ґретхен Рейнольдс (Gretchen Reynolds), «„Монстр-експеримент“ доктора, який заїкався» (The Stuttering Doctor's 'Monster Study'), New York Times Magazine, 2003. Великий нарис про Джонсона. Прямо каже, що дослід «цілковито провалився»: діти почали поводитися як заїки, але говорили нормально.
• «Усе в голові» (All in the Mind), радіо ABC, Австралія, 2022. Випуск «Неетичні експерименти: Монстр-експеримент» з письменником Джонті Клейполом (Jonty Claypole), який сам заїкається. Будову досліду спрощено до двох груп, але головне сказано точно: заїками діти не стали, а теорії Джонсона дослід не підтвердив.

Що випливає з «Монстр-експерименту»

• Дослід не довів, що заїкання можна викликати словами. Його власні дані свідчать проти цього, а сучасна наука шукає причини заїкання у спадковості й роботі мозку, а не в помилках батьків.
• Він показав інше, хоч і без суворих вимірювань: дитину, якій кілька разів авторитетно сказали, що з нею щось не так, легко зробити мовчазною й невпевненою. Про силу ярликів ідеться і в шкільному досліді «Блакитноокі й кароокі».
• Із дитиною, яка заїкається, можна працювати безпосередньо, а не лише радити батькам «не помічати». Якби результати оприлюднили 1939 року, логопедія могла б дійти до цього раніше — так припускають Амброуз із Яїрі, про це ж розмірковує у своєму нарисі Рейнольдс.
• Невдалий результат теж треба публікувати. Робота, якої не надрукували, пів століття жила в переказах як доказ того, чого вона не показала.
• Сьогодні такого досліду не дозволили б. Це визнають і критики досліду, і Амброуз із Яїрі, які закликають судити його за мірками свого часу. Інші приклади того, як змінювалися уявлення про допустиме, — в огляді найвідоміших психологічних експериментів.