Експеримент «Невидима горила»: чому ми не помічаємо несподіваного

Екран телевізора. Шестеро студентів ходять туди-сюди перед дверима ліфтів і перекидають два баскетбольні м'ячі: троє в білих футболках — між собою, троє в чорних — між собою. Глядача попросили мовчки рахувати передачі команди в білому. Десь на середині запису в кадр заходить жінка в костюмі горили. Вона зупиняється серед гравців, повертається до камери, б'є себе в груди і йде далі. У кадрі вона дев'ять секунд. Запис закінчується, глядач називає кількість передач. Тоді його питають, чи не помітив він чогось незвичного. Ні. А когось, крім гравців? Ні. А горилу? «Кого?»

Так цей дослід описують його автори, американські психологи Деніел Саймонс (Daniel Simons) і Крістофер Шабрі (Christopher Chabris). 1999 року вони надрукували в журналі Perception статтю «Горили серед нас» (Gorillas in our midst). Відтоді запис із горилою став найвідомішою демонстрацією явища, яке називають сліпотою через неувагу (inattentional blindness): людина не помічає добре видимого, але несподіваного об'єкта, бо її увага зайнята чимось іншим. Зазвичай усе зводять до фрази «половина людей не бачить горилу». У самій статті картина складніша: частка тих, хто помітив, коливалася від 8 до 100 відсотків, а знаменитий запис бачили дванадцятеро людей.

Попередники: парасолька Найссера і хрестик Мак і Рока

Горила не була першою. Ще в 1970-х роках американський психолог Ульрик Найссер (Ulric Neisser) досліджував «вибіркове дивлення». Саймонс і Шабрі докладно переказують його досліди у вступі до своєї статті. 1975 року Найссер і Роберт Беклен (Robert Becklen) за допомогою напівпрозорого дзеркала наклали один на одного два записи: гру, у якій двоє ляскають одне одного по долонях, і трьох людей, що перекидають баскетбольний м'яч. Глядач стежив за однією грою й натискав кнопку на кожну передачу чи спробу ляснути. Проте коли в другій грі відбувалося щось дивне (наприклад, гравці раптом тиснули один одному руки), глядачі цього здебільшого не помічали: із 24 людей про рукостискання сам сказав лише один, а половина не помітила жодної з несподіваних подій.

У найвідомішому з пізніших дослідів Найссера крізь накладені записи двох баскетбольних команд приблизно чотири секунди йшла жінка з розкритою парасолькою. Із 28 глядачів, які стежили за передачами, про неї згадали шестеро. Ті, хто просто дивився на екран без завдання, помічали її завжди.

До цих результатів ставилися стримано. Напівпрозорі постаті на накладених записах проходили одна крізь одну, і парасольку справді було видно гірше, ніж у звичайному кіно. До того ж частину дослідів Найссер так і не описав у повних наукових статтях.

Другу лінію започаткували Арієн Мак (Arien Mack) та Ірвін Рок (Irvin Rock). Саме вони придумали термін «сліпота через неувагу» й 1998 року видали книжку з такою назвою, пише сам Саймонс в енциклопедії Scholarpedia. У їхніх дослідах людина бачила на екрані хрестик на п'яту частину секунди й мала сказати, яка з двох його ліній довша. На четвертій спробі поруч із хрестиком несподівано з'являлася ще одна фігурка. Залежно від умов її не помічали від чверті до трьох чвертей учасників.

Отже, наприкінці 1990-х були миттєві фігурки на порожньому екрані й довгі, але «примарні» записи Найссера. Чи можна не помітити щось велике й дивне у звичайному відео, ніхто до пуття не перевірив.

Що хотіли з'ясувати Саймонс і Шабрі

Саймонс тоді щойно став викладачем психології в Гарвардському університеті, Шабрі закінчував там аспірантуру. Як вони розповідають у першому розділі своєї книжки, дослід виріс із навчального курсу з методів дослідження: Саймонс його читав, Шабрі асистував, а студенти допомагали знімати й збирати дані. Із Найссером Саймонс був знайомий ще з аспірантури в Корнелльському університеті.

Питань було кілька. Чи зникне ефект, якщо зняти всіх однією камерою, без накладання? Чи важить, наскільки несподіваний персонаж схожий на тих, за ким стежить глядач? Чи впливає складність завдання?

Знімали на тимчасово вільному поверсі факультету психології. Саймонс стояв за камерою, Шабрі стежив за порядком сцен. Доводилося робити по кілька дублів, бо хтось упускав м'яч, згадував згодом Саймонс. Костюм горили, як сказано в подяках до статті, позичив колега Джеррі Каґан (Jerry Kagan).

Як був улаштований дослід

Зняли чотири записи по 75 секунд. На кожному дві команди по троє гравців рухалися на майданчику приблизно три на п'ять метрів і перекидали м'яч своїм, у повітрі або з відскоком від підлоги. На 44–48-й секунді відбувалася несподівана подія: через майданчик зліва направо проходила або висока жінка з розкритою парасолькою, або нижча жінка в костюмі горили. Це тривало п'ять секунд, гравці не зупинялися.

Запис мав два різновиди. «Прозорий» повторював досліди Найссера: білу команду, чорну команду й несподіваного персонажа знімали окремо, а потім накладали. Для звичайного всіх сімох знімали разом, і вони, як у житті, затуляли одне одного.

Глядачеві казали стежити за командою в білому або в чорному. Легке завдання полягало в тому, щоб подумки рахувати всі її передачі, складне — щоб вести два окремі рахунки, для передач у повітрі й передач з відскоком. Чотири ознаки по два варіанти дають шістнадцять умов; кожен глядач потрапляв лише в одну.

У досліді взяли участь 228 людей, майже всі — студенти. Кожного перевіряли окремо; це робив 21 експериментатор за спільною письмовою інструкцією. Одразу після запису глядач записував свій рахунок, а потім відповідав на несподівані запитання, щоразу конкретніші: чи помітили ви щось незвичне? щось, крім шести гравців? когось іще? чи бачили ви горилу (або жінку з парасолькою)? Наостанок пояснювали задум і на прохання показували запис іще раз.

Дані 36 людей не врахували: чотирнадцятеро вже знали про такі досліди, у решти були негаразди з рахунком або незрозумілі відповіді. Лишилося 192 глядачі, по дванадцять на кожну умову.

Що показали цифри

З усіх 192 глядачів несподіваного персонажа помітили 54%, не помітили 46%. Але середнє число тут мало що каже, бо умови давали дуже різні результати.

• Вид запису. На звичайному відео персонажа помітили 67% глядачів, на «прозорому» — 42%. Отже, накладання справді заважало, але й на звичайному записі третина нічого не побачила.
• Складність завдання. З легким завданням помітили 64%, зі складним — 45%.
• Хто з'являвся. Жінку з парасолькою помітили 65% глядачів, горилу — 44%.
• За ким стежив глядач. Чорну горилу помітили 58% тих, хто рахував передачі команди в чорному, і лише 27% тих, хто стежив за білими. Для жінки з парасолькою, вдягненої у світле, різниці майже не було: 62 і 69%.

Останній результат автори вважали найцікавішим. Здається, що чорна горила має кидатися в очі саме тому, хто дивиться на білі футболки. Вийшло навпаки: несподіване легше помітити, коли воно схоже на те, за чим людина стежить. В окремих умовах розкид був іще більший. Горилу на «прозорому» записі помітив один із дванадцяти глядачів, які стежили за білими (8%), а жінку з парасолькою на звичайному записі з легким завданням — усі дванадцять.

Конкретніші запитання майже нічого не змінювали. Жоден із 88 глядачів, які його не помітили, не «пригадав» горили чи парасольки, коли про них спитали прямо. Дехто не вірив, доки не бачив запис удруге, а тоді вигукував: «Я це пропустив?!» З точністю рахунку це було пов'язано слабко.

А що ж горила, яка б'є себе в груди? Це був додатковий запис на 62 секунди, зроблений, щоб перевірити межі ефекту. Горила виходила на 35-й секунді, зупинялася посеред гравців, поверталася до камери, била себе в груди й ішла далі — разом дев'ять секунд. Його показали дванадцятьом новим глядачам, які стежили за білими й мали легке завдання. Помітила половина. Саме цей запис розійшовся світом, і саме з нього походить «половина людей».

Слабкі місця досліду

Етичних претензій до досліду майже немає. Учасники давали згоду, обман зводився до того, що їх не попереджали про несподіванку, а наприкінці все пояснювали. Слабкі місця тут методичні, і більшість із них автори назвали самі.

• Малі групи. У кожній умові було дванадцять людей, тож одна людина змінювала результат на вісім відсоткових пунктів. Числа на зразок 8% чи 83% показують напрям, а не точну величину.
• Строкаті умови показу. Запис показував 21 експериментатор на телевізорах з діагоналлю від 13 до 36 дюймів, а глядачами були майже самі студенти одного університету.
• Одна спроба. Людину можна здивувати лише раз. Тому з досліду не видно, чи той, хто не помітив горили сьогодні, не помітив би її й завтра.
• Не було групи без завдання. У статті 1999 року запис не показували людям, які нічого не рахували. Що горилу добре видно, автори виводять із дослідів Найссера та з подиву глядачів під час повторного перегляду.
• Мірило — слова людини. Про те, що глядач «не бачив», судять з його відповіді після запису. Психолог Джеремі Вулф (Jeremy Wolfe) запропонував інше пояснення: людина бачила, але відразу забула. Автори вважають його менш правдоподібним і водночас визнають, що розрізнити ці пояснення дослідом, можливо, не вдасться.

Що було далі: друга горила, бійка й рентгенологи

2001 року Стівен Мост (Steven Most) із колегами, серед яких були Саймонс і Шабрі, перенесли дослід на екран комп'ютера: глядач стежив за чорними або білими фігурками, а майже 30% не помітили яскраво-червоний хрестик, який п'ять секунд плив через екран. 2006 року Даніель Меммерт (Daniel Memmert) записав рухи очей дітей, що дивилися відео з горилою. Ті, хто її не помітив, дивилися на неї в середньому близько секунди — стільки само, як і ті, хто помітив.

«Мавпячий бізнес». 2010 року Саймонс зняв продовження, The Monkey Business Illusion. Він хотів дізнатися, чи захищає знання про горилу від інших несподіванок. На новому записі, крім горили, завіса на тлі поволі змінює колір із червоного на золотий, а один гравець у чорному виходить із кадру. Із 41 глядача, який не чув про перший дослід, горилу помітили 56%. Ті 23, що чули, помітили її всі. Проте зміну завіси чи зникнення гравця помітили лише 17% обізнаних проти 29% необізнаних. Різниця статистично не значуща, тож висновок Саймонса обережний: знання про те, що може статися щось несподіване, не допомагає помітити інші несподіванки.

Бійка на маршруті. 1995 року бостонський поліцейський Кенні Конлі (Kenny Conley), переслідуючи підозрюваного, пробіг повз місце, де інші поліцейські били колегу в цивільному. Конлі під присягою сказав, що нічого не бачив. Йому не повірили й засудили за лжесвідчення; згодом вирок скасували. 2011 року Шабрі з колегами відтворили цю ситуацію: студенти бігли за асистентом і рахували, скільки разів він торкнеться голови, а за вісім метрів від доріжки троє людей удавали бійку. Уночі її помітили 7 із 20 учасників, удень — 9 із 16. Коли завдання ускладнили, бійку помітили 42%, а без завдання — 72%. Це не доводить, що Конлі казав правду, але показує, що таке можливо.

Горила на знімку. 2013 року Трафтон Дрю (Trafton Drew), Мелісса Во (Melissa Võ) і Джеремі Вулф попросили 24 рентгенологів шукати вузлики на комп'ютерних томограмах легень. В останню серію знімків вони вставили зображення горили, у 48 разів більше за середній вузлик, завбільшки приблизно із сірникову коробку. Двадцятеро з 24 лікарів (83%) горили не помітили, хоча дванадцятеро з цих двадцяти, як показав запис рухів очей, дивилися просто на неї. Люди без медичної освіти не помітили її взагалі. Автори застерігають, що це не докір рентгенологам: вони шукали вузлики й знаходили їх учетверо краще за новачків. У дослідженні 2021 року замість горили була справжня патологія. Дві третини з 50 рентгенологів, які шукали вузлики в легенях, не помітили на тих самих знімках велику пухлину молочної залози. Коли іншу групу лікарів попросили шукати будь-які відхилення, її пропустили 3%.

Хто помічає. Тут дані найсуперечливіші. 2011 року Джанелл Сіґміллер (Janelle Seegmiller) з колегами з Університету Юти показала запис із горилою 197 студентам. Серед тих, хто рахував точно, люди з більшим обсягом робочої пам'яті помічали горилу частіше: 67% проти 36%. Проте загалом зв'язку не було, а Кіт Бредемаєр (Keith Bredemeier) і Саймонс у двох дослідженнях з комп'ютерними фігурками не знайшли його зовсім. Метааналіз 2022 року чотирнадцяти досліджень показав, що фахівці помічають несподіване лише трохи частіше за новачків, і ця різниця ненадійна. Автори роботи 2015 року підсумували, що це залежить радше від випадку, ніж від сталих здібностей. Сам Шабрі 2017 року сказав, що такої риси досі не знайшли.

Швидка горила. 2023 року Паскаль Валліш (Pascal Wallisch) із колегами в трьох дослідах із 4493 учасниками показав, що несподіваний об'єкт помічають значно частіше, коли він рухається швидко. Горилу, яка перетинала кадр уп'ятеро швидше або стрибками, помітили 77% глядачів, що стежили за білими, а звичайну — 63%. Автори, щоправда, визнають, що знайти людей, які нічого не чули про горилу, тепер важко.

Як зазвичай розуміють експеримент «Невидима горила» — і що тут не так

Дослід так часто переказують, що від нього лишилося кілька простих формул. З відомими експериментами це трапляється нерідко: у переказах експерименту Аша так само губляться ті, хто не поступився більшості.

«Половина людей не бачить горилу»

Половина — це результат одного запису, одного завдання й дванадцяти глядачів. В основному досліді горилу помітили від 8 до 83% людей залежно від умов. У пізніших повтореннях із тим самим відомим записом її помічало трохи більше половини: 56% у Саймонса 2010 року, 58% в Юті. Точніше було б сказати так: значна частина людей не помічає горили, і ця частина сильно залежить від завдання.

«Хто не помітив горили, той неуважний»

Навпаки: ці люди уважно робили те, про що їх просили. Що складніше завдання, то рідше помічають несподіване, а в досліді з бійкою ті, хто її помітив за складного завдання, рахували гірше. Сліпота через неувагу є зворотним боком зосередженості.

«Я б точно помітив»

Так думають майже всі. За даними, які наводить Саймонс, близько 90% людей передбачають, що помітили б горилу. У телефонному опитуванні, надрукованому 2011 року, 77,5% американців погодилися, що люди зазвичай помічають несподіване, навіть коли зайняті іншим. Цю впевненість Шабрі й Саймонс назвали ілюзією уваги і вважають її важливішою знахідкою, ніж сама сліпота.

«Тепер я знаю про горилу, і мене не обдуриш»

Знання про горилу допомагає помітити горилу, і тільки. У досліді 2010 року обізнані глядачі не помічали інших змін частіше за необізнаних.

«Фахівці від цього захищені»

Рентгенологи помітили горилу на знімку частіше за новачків, але п'ятеро із шести її пропустили. Метааналіз 2022 року не знайшов надійної переваги фахівців. Досвід допомагає краще робити основну роботу, а не помічати те, чого не шукаєш.

«Мозок цієї горили взагалі не отримує»

Слово «сліпота» тут сильніше за дані. Очі багатьох глядачів зупинялися на горилі, а дослід вимірює лише те, що людина сказала потім. 2025 року Макейла Нарткер (Makaela Nartker) з колегами показала на простіших завданнях, на зразок хрестика Мак і Рока, що люди, які заперечують, ніби щось помітили, угадують місце, колір і форму несподіваної фігури частіше, ніж вийшло б навмання. Наприклад, її розташування правильно назвали 64% таких учасників за 50% випадкових. З відео з горилою цього не перевіряли. Саймонс теж застерігав, що одна спроба не дає відрізнити «не бачив» від «не наважився сказати».

«Дослід доводить, що люди сліпі до очевидного»

Так його прочитав Деніел Канеман. Теппо Фелін (Teppo Felin) з Оксфордського університету заперечив: очевидне залежить від питання, яке людина собі ставить, і в тому самому записі є безліч «очевидних» речей, яких ніхто не помічає і не мусить помічати. Про користь цього вміння писав і Саймонс: саме воно дає змогу зосередитися й не відволікатися.

Експеримент «Невидима горила» в культурі

2004 року Саймонс і Шабрі отримали за цей дослід Шнобелівську премію з психології. Ось де він з'являвся поза наукою.

• «Тест на уважність» (Awareness Test), ролик Транспортного управління Лондона, 2008. Глядача просять порахувати передачі баскетболістів, а потім питають, чи помітив він ведмедя, що пройшов через кадр «місячною ходою». Наприкінці звучить заклик стежити за велосипедистами на дорозі. Саймонс розповів виданню BikeBiz, що мету кампанії підтримує, але прикро вражений: його ніхто не спитав, хоча дослід скопійовано дуже близько, лише з вісьмома гравцями замість шести й ведмедем замість горили.
• Крістофер Шабрі, Деніел Саймонс, «Невидима горила» (The Invisible Gorilla), 2010. Книжка самих авторів про шість «ілюзій» повсякденного мислення; дослід із горилою описано в першому розділі, про ілюзію уваги. Українського видання знайти не вдалося. Рецензент Ернест Дейвіс (Ernest Davis) назвав перші три розділи дуже важливими, а якість доказів у решті — нерівною.
• Деніел Канеман, «Мислення швидке й повільне» (Thinking, Fast and Slow), 2011. У першому розділі дослід ілюструє думку, що ми буваємо сліпі до очевидного і до власної сліпоти. Канеман переказує відомий запис і пише, що без завдання горилу не пропустив би ніхто. В українському перекладі сказано, що нічого не помітили «більше половини» глядачів; в оригіналі — «близько половини».
• «Ігри розуму» (Brain Games), National Geographic, 2011. Для цієї програми Саймонс уперше повторив дослід наживо. У Лас-Вегасі глядачі рахували, скільки разів танцюристи гурту Jabbawockeez ступають у промінь прожектора, а через сцену пройшла людина в костюмі пінгвіна. Багато хто її не помітив.
• Телебачення. За словами авторів, дослід показували в програмі Dateline на каналі NBC, а герої серіалу «CSI: Місце злочину» обговорювали його в одній із серій.

Що випливає з експерименту «Невидима горила»

• Щоб помітити, недостатньо дивитися. Коли увага зайнята, навіть великий і дивний об'єкт перед очима може не дійти до свідомості або принаймні до розповіді про побачене. Це відтворено багато разів, від комп'ютерних фігурок до томограм.
• Скільки людей не помітить, залежить від обставин: складності завдання, схожості несподіваного на те, за чим стежиш, швидкості руху. «Половина» — зручне число, але не закон.
• Люди переоцінюють власну уважність. Тому слова «я б побачив» або «він не міг цього не бачити» варто сприймати обережно — і за кермом, і в лікарні, і в суді.
• Досвід і знання про дослід від несподіванок не захищають. У дослідах допомагало інше: простіше основне завдання і ширше поставлене питання, як у рентгенологів, яких попросили шукати будь-які відхилення.
• Дослід не доводить, що несподіване зовсім не обробляється мозком, і не дає змоги передбачити, хто саме його пропустить. Ці питання лишаються відкритими.