Експеримент «Незнайома ситуація»: як вимірюють прив'язаність дитини

Кімната в університеті в Балтиморі, середина 1960-х років. Стілець для матері, віддалік купка іграшок, підлога розкреслена на квадрати. Мати сідає, однорічна дитина повзе до іграшок. За три хвилини заходить незнайома жінка: спершу мовчки сидить, потім розмовляє з матір'ю, потім пробує погратися з дитиною. Мати виходить. За кілька хвилин повертається, а незнайома йде. Потім мати виходить знову, і цього разу дитина лишається сама. За однобічним вікном спостерігачі надиктовують усе, що бачать. Найбільше їх цікавить не те, чи заплаче дитина, коли мати вийде, а що вона зробить, коли мати повернеться.

Так виглядає «Незнайома ситуація» (Strange Situation Procedure) — лабораторна процедура, яку придумали психологиня Мері Ейнсворт (Mary Ainsworth) та її асистентка Барбара Віттіґ (Barbara Wittig). Ейнсворт задумувала її як невеликий додаток до багатомісячних спостережень у родинах. Вийшло інакше: саме ця процедура стала головним способом вимірювати прив'язаність немовлят, а слова «надійний» і «тривожний тип» розійшлися далеко за межі науки. За даними метааналізу 2023 року, її провели у 285 дослідженнях із 20 720 парами «дитина — дорослий». Разом із популярністю прийшли й спрощення: процедуру почали сприймати як тест на любов, діагноз і прогноз на все життя. Нічим із цього вона не є.

Від Уганди до Балтимора: звідки взялася процедура

Мері Ейнсворт (1913–1999) народилася в США, виросла в Торонто і там 1939 року захистила дисертацію в психолога Вільяма Блатца (William Blatz), автора «теорії безпеки»: дитина сміливо пізнає світ, коли певна, що має до кого повернутися. 1950 року Ейнсворт переїхала до Лондона й потрапила в групу психіатра Джона Боулбі (John Bowlby) в Тавістокській клініці, де вивчали дітей, розлучених із матерями. Про це докладно пише її учениця Інґе Бретертон (Inge Bretherton).

Боулбі тоді складав теорію прив'язаності. Її суть така: потяг дитини до близького дорослого — не наслідок того, що дорослий годує, а окрема вроджена система поведінки, яка вмикається, коли дитині тривожно, і тягне її до «свого» дорослого. Те саме приблизно в ті роки показали досліди Гарлоу з мавпами: дитинчата трималися м'якої «матері», а не тієї, що давала молоко, і в незнайомій кімнаті наважувалися щось розглядати лише поруч із нею.

У 1954–1955 роках Ейнсворт жила в Уганді й раз на два тижні відвідувала родини в селах поблизу Кампали — 28 немовлят із 26 родин. Там вона побачила те, що назвала «надійною базою»: поки мати поруч, дитина повзає й досліджує все довкола, озираючись на неї; щойно мати виходить, дослідження припиняється. Вона помітила й інше: дехто з найміцніше прив'язаних дітей майже не протестував проти розлуки. Отже, силою плачу прив'язаність не виміряти.

1963 року, вже в Університеті Джонса Гопкінса в Балтиморі, Ейнсворт узялася повторити угандійське дослідження ретельніше. Її група стежила за 26 родинами від перших тижнів життя дитини до року: вісімнадцять візитів по чотири години, близько 72 годин спостережень на родину. Але виникла заковика. Балтиморські немовлята звикли, що мати раз у раз виходить із кімнати, і вдома «надійної бази» майже не було видно. До того ж довкола працювали біхевіористи, які визнавали лише те, що можна порахувати в лабораторії.

Ейнсворт згадала статтю Джин Арсенян (Jean Arsenian) 1943 року, де малюків спостерігали в незнайомій кімнаті з матір'ю і без неї, і вирішила привезти своїх однорічних до університету. Послідовність епізодів, за її спогадами в розмові з Робертом Кареном, вони з Віттіґ придумали за пів години. Як показала історикиня психології Ленні ван Росмален (Lenny van Rosmalen), сама ідея не була новою: дітей у «незнайомих ситуаціях» спостерігали з 1930-х років, а в 1960-х таких дослідів було кілька. Нове було в тлумаченні. Інші пояснювали поведінку дитини самою обстановкою, а Ейнсворт побачила в ній слід того, як мати й дитина жили разом увесь попередній рік.

Як улаштовано «Незнайому ситуацію»: вісім епізодів

Процедура триває близько двадцяти хвилин. Її побудовано так, щоб тривога дитини зростала поволі: спершу нове місце, потім чужа людина, потім розлука з матір'ю, потім самотність.

1. Мати з дитиною заходять до кімнати; дослідник заводить їх і виходить.
2. Мати сидить, дитина оглядає іграшки. Мати не починає гри сама, а лише відповідає дитині.
3. Заходить незнайома жінка: мовчить, потім розмовляє з матір'ю, потім підходить до дитини.
4. Мати виходить. Дитина лишається з незнайомою — це перша розлука.
5. Мати повертається, незнайома виходить. Перша зустріч.
6. Мати знову виходить. Дитина сама.
7. Заходить незнайома й пробує заспокоїти чи розважити дитину.
8. Мати повертається. Друга зустріч.

Кожен епізод, крім першого, триває близько трьох хвилин. Якщо дитина сильно плаче, розлуку скорочують. Ейнсворт наголошувала, що вся ситуація має тривожити дитину не більше, ніж те, що трапляється з нею у звичайному житті.

Спостерігачі оцінюють, наскільки дитина шукає близькості з матір'ю, чи втримує контакт, чи уникає її і чи опирається їй. Найважливіші п'ятий і восьмий епізоди, тобто зустрічі.

Що побачила Ейнсворт: три типи прив'язаності

Перший звіт, про чотирнадцять немовлят, вийшов 1969 року. У статті 1970 року Ейнсворт і Сільвія Белл (Silvia Bell) описали вже 56 дітей із білих родин середнього класу, віком 49–51 тиждень. Загальна картина відповідала очікуванням: поруч із матір'ю діти жваво досліджували кімнату, без неї переставали, а після її повернення трималися ближче, ніж до розлуки.

Несподіваним виявилося інше — як по-різному діти зустрічали матір. Ейнсворт поділила їх на три групи й спершу назвала «передчасно незалежними», «надійними» і «порушеними». Боулбі в листі 1967 року заперечив, що такі назви «наскрізь просякнуті оцінками й прихованими прогнозами». Групи стали називатися просто A, B і C. Історію цих назв за листуванням відтворив Роббі Душинські (Robbie Duschinsky) у книжці «Наріжні камені досліджень прив'язаності».

• Надійний тип (B). Дитина може плакати або не плакати під час розлуки, але коли мати повертається, іде до неї, тягнеться на руки чи радісно вітає здалеку, заспокоюється й вертається до іграшок.
• Уникаючий тип (A). Його називають також уникливим. Дитина ніби не помічає ні відходу матері, ні повернення: відвертається, зосереджується на іграшках. Саме ці діти вразили Ейнсворт найбільше. Удома вони плакали частіше за інших, а їхні матері, за оцінкою спостерігачів, частіше відштовхували дитину, коли та шукала контакту. За даними міннесотської групи Алана Сроуфа (Alan Sroufe), серце в таких дітей б'ється частіше і коли мати виходить, і коли повертається, хоч зовні вони спокійні; пізніші фізіологічні вимірювання дали строкатіші результати.
• Тривожно-амбівалентний, або опірний, тип (C). Дитина дуже засмучується, після повернення матері проситься на руки й водночас сердиться, вигинається, відштовхує її і довго не може заспокоїтися.

Різницю між двома ненадійними типами Ейнсворт із колегами сформулювала так: дитина групи C боїться, що не отримає достатньо того, чого хоче, а дитина групи A боїться самого того, чого хоче.

У підсумковій книжці «Патерни прив'язаності» (Patterns of Attachment, 1978) зведено дані 106 немовлят із кількох досліджень групи: 66% належали до типу B, 21% — до типу A, 13% — до типу C. У таблиці метааналізу 1988 року ту саму вибірку подано трохи інакше: 105 дітей, 67, 21 і 12%; ці числа — на діаграмі нижче. Головним доказом того, що процедура вимірює щось справжнє, був збіг із домашніми спостереженнями. У балтиморській вибірці надійний тип дуже тісно корелював із чуйністю матері — тим, наскільки швидко й доречно вона відповідала на сигнали дитини впродовж року (коефіцієнт 0,78). Ейнсворт писала, що привабливо за двадцять хвилин отримати те, на що інакше потрібні десятки годин удома.

Четвертий тип: дезорганізована прив'язаність

Частина дітей не вкладалася в жодну з трьох груп. У лабораторії Мері Мейн (Mary Main) в Берклі такі записи спершу відкладали як «некласифіковані». У серпні 1979 року її співробітниця Джудіт Соломон (Judith Solomon), намучившись з одним із них, сказала: це не A, не B і не C, тож назву це D. 1986 року Мейн і Соломон оголосили про новий тип — дезорганізовану, або дезорієнтовану, прив'язаність, а 1990 року оприлюднили правила кодування.

До ознак цього типу належать суперечливі дії (дитина йде до матері й раптом звертає вбік), обірвані чи завмерлі рухи, застиглий погляд, ознаки страху перед самим дорослим, розгубленість. Часто це лічені секунди, тому дитині, крім позначки D, ставлять і один із трьох основних типів. Згодом Мейн із колегами припустила, що так поводиться дитина, для якої дорослий є водночас і джерелом захисту, і джерелом тривоги.

Такий тип частіше трапляється там, де з дітьми жорстоко поводяться. Проте автори спільної заяви 2017 року, серед яких і самі Мейн та Соломон, наголошують, що причини бувають різні: непережита втрата чи травма в самих батьків, тривалі або часті розлуки, злидні й кілька життєвих негараздів водночас.

Чи однаково процедура працює в різних країнах

Перше велике випробування відбулося в Німеччині. Клаус і Карін Ґроссманни (Klaus, Karin Grossmann) 1981 року повідомили, що в Білефельді з 46 немовлят 24 виявилися дітьми уникаючого типу — більше, ніж надійних. Це пояснювали північнонімецьким вихованням, яке рано привчає до самостійності. У японському Саппоро дослідниця Такагасі (K. Takahashi) 1986 року отримала протилежне: із 60 дітей 41 була надійного типу, 19 — тривожно-амбівалентного, а уникаючого — жодної. Вона пояснювала це тим, що японські немовлята майже не розлучаються з матір'ю: сплять і купаються разом із нею, їх носять на спині, тож три хвилини розлуки для них — надзвичайна подія. Процедуру оголосили культурно упередженою.

1988 року нідерландські дослідники Марінус ван Ейзендорн (Marinus van IJzendoorn) і Пітер Кроненберґ (Pieter Kroonenberg) зібрали всі доступні дані: 32 вибірки з восьми країн, 1990 дітей. Надійний тип переважав у 31 вибірці з 32 — в усіх, крім білефельдської. У країнах Західної Європи було трохи більше дітей уникаючого типу, в Ізраїлі та Японії — тривожно-амбівалентних. Але головний висновок був інший: відмінності між вибірками однієї країни виявилися майже в півтора раза більшими, ніж між країнами. Токійська вибірка була схожа на американські більше, ніж на вибірку із Саппоро, а дві інші німецькі — на західноєвропейські більше, ніж на білефельдську. Автори застерегли, що окрему вибірку не можна вважати портретом культури. Слабке місце огляду вони назвали самі: 18 вибірок із 32 американські, а з Африки, Південної Америки чи Східної Європи не було жодної.

Історія із Саппоро мала продовження, про яке рідко згадують. Ґроссманни переглянули японські записи й побачили, що розлуки там не скорочували: дітям давали плакати щонайменше 55 секунд, декому — понад чотири з половиною хвилини, тоді як у німецьких дослідженнях плакати довше ніж пів хвилини не давали нікому. За їхнім перекодуванням 76% дітей належали до надійного типу, 11% — до тривожно-амбівалентного, 2% — до уникаючого, решту класифікувати не вдалося. Нове дослідження в Саппоро у 2010-х роках, проведене за правилами, дало 69% надійних, 2% уникаючих, 16% тривожно-амбівалентних і 13% дезорганізованих.

Найповніше зведення 2023 року зробила група Шері Медіґан (Sheri Madigan): 51,6% надійних, 14,7% уникаючих, 10,2% тривожно-амбівалентних і 23,5% дезорганізованих. У родинах із соціальними ризиками надійних було 42%, без таких ризиків — 55%. Розподіл не залежав від статі дитини й від того, з матір'ю чи з батьком її спостерігали. Проте 71% досліджень походить із Північної Америки, тож для більшості людства даних досі обмаль.

За що критикують «Незнайому ситуацію»

• Може, це темперамент. Гарвардський психолог Джером Каґан (Jerome Kagan) доводив, що процедура вимірює вдачу дитини, а не стосунки: одні немовлята від природи бурхливо реагують на розлуку, інші спокійні або привчені до самостійності. Прихильники методу відповідали, що тип визначають не за плачем під час розлуки (серед надійних дітей плаче приблизно половина), а за зустріччю. Крім того, та сама дитина часто має різні типи з матір'ю і з батьком: кореляція між ними в чотирнадцяти вибірках становила лише 0,17. Метааналіз 2017 року (69 вибірок) показав, що темперамент майже не пов'язаний із надійністю, але трохи пов'язаний з опірним типом. Суперечка стихла на тому, що важать і вдача, і догляд.
• Замало дітей на початку. Через «Незнайому ситуацію» пройшли лише 23 балтиморські дитини, і саме на них тримався зв'язок типу з чуйністю матері. Пізніші дослідження зв'язок підтвердили, але значно слабший: у метааналізі 1997 року кореляція для матерів становила 0,24, для батьків — іще менше. Його автори підсумували, що чуйність — важлива, але не єдина умова надійної прив'язаності.
• Тип не такий сталий, як здавалося. 1978 року Еверетт Вотерс (Everett Waters) повідомив, що 48 із 50 дітей мали той самий тип у дванадцять і у вісімнадцять місяців. Пізніше такого збігу не отримував ніхто. В інших вибірках тип змінювався значно частіше, особливо коли змінювалося життя родини — наприклад, мати виходила на роботу; зведення 56 досліджень 2018 року оцінило сталість кореляцією 0,26. Майкл Лемб (Michael Lamb) з колегами 1984 року зробив із цього один із головних закидів методу.
• Штучність. Двадцять хвилин у лабораторії — не життя. Сама Ейнсворт вважала процедуру допоміжною і, за словами Бретертон, шкодувала, що та затьмарила її домашні спостереження. Без них тлумачити поведінку дитини в кімнаті було б нічим.
• Чужа культура. Там, де немовля не лишають саме ні на хвилину, стандартна розлука може бути не легким стресом, а панікою, і тоді процедура вимірює щось інше.
• Стрес для дитини. Дослід навмисне засмучує немовлят. Його захищають тим, що розлуки короткі, схожі на буденні й перериваються, якщо дитина сильно плаче. Приклад Саппоро показує, що буває, коли цього правила не дотримуються.

Як зазвичай розуміють експеримент «Незнайома ситуація» — і що тут не так

«Це тест на те, чи любить дитина маму»

Процедура не вимірює сили прив'язаності. Прив'язані практично всі діти, яких хтось доглядає; Ейнсворт іще 1969 року писала, що прив'язаність можна викривити, але майже неможливо знищити. Діти уникаючого й тривожного типів прив'язані до матерів не слабше — вони інакше поводяться, коли їм тривожно.

«Якщо дитина не плаче, коли мама виходить, з прив'язаністю щось не так»

Або навпаки: «плаче — отже, тривожна». Плач під час розлуки нічого не вирішує. Приблизно половина надійно прив'язаних дітей плаче, половина ні. Вирішує зустріч: чи дитина звертається до матері по розраду і чи ця розрада допомагає.

«Ненадійний тип — це діагноз і ознака поганої матері»

За зведенням 2023 року, до надійного типу належить лише близько половини дітей у світі. Друга половина здебільшого не має жодних розладів, і значна частина цих дітей, як наголошують автори заяви 2022 року, розвивається добре. Зв'язок типу з чуйністю матері є, але скромний. Справжні розлади прив'язаності — рідкісний клінічний діагноз, який ставлять за іншими ознаками.

«Тип прив'язаності закладається в рік і лишається на все життя»

Тип нерідко змінюється вже за кілька місяців, особливо разом з обставинами родини. Прогноз на майбутнє є, але слабкий: за метааналізами, у ненадійно прив'язаних дітей дещо більше проблем із поведінкою і трохи гірше складаються стосунки з однолітками, проте це різниця між групами, а не доля окремої дитини. Схожа історія сталася із зефірним тестом: у переказах одне дитяче випробування передбачає значно більше, ніж у даних.

«Дезорганізована прив'язаність означає, що дитину кривдять»

Автори заяви 2017 року пишуть прямо: цю класифікацію не можна використовувати, щоб виявляти жорстоке поводження, і сама по собі вона ніколи не виправдовує вилучення дитини з родини. Багато скривджених дітей її не мають, і багато дітей, які її мають, ніхто не кривдив.

«Я пройшов тест і знаю свій тип прив'язаності»

«Незнайому ситуацію» проводять із дітьми віком приблизно від одинадцяти місяців до двох років, і вона описує не дитину, а її стосунки з конкретним дорослим. Дорослих вивчають зовсім іншими способами. Перший — довге інтерв'ю про дитинство, яке 1985 року розробила група Мейн. Другий — опитувальники про романтичні стосунки; вони походять від «тесту на любов» Гейзан і Шейвера (Hazan & Shaver) 1987 року, де людина сама обирала один із трьох описів, складених за зразком типів Ейнсворт. Тести з інтернету й популярних книжок — нащадки цього опитувальника, а не лабораторної процедури.

«З процедури видно, з ким із батьків дитині краще жити»

Ейнсворт із колегами 1978 року й самі припускали, що метод може знадобитися в суперечках про опіку. Сьогодні сімдесят дослідників прив'язаності у спільній заяві «Прив'язаність іде до суду» (2022) застерігають від цього. Метод надійно працює на рівні груп, а для висновків про окрему дитину його точності бракує. Кодувати записи можуть лише спеціально навчені й сертифіковані фахівці. У судових справах дослідники радять оцінювати насамперед поведінку дорослих щодо дитини.

Експеримент «Незнайома ситуація» в культурі

Художніх фільмів про цей дослід знайти не вдалося; до ширшої публіки він дійшов через журналістику, мемуари й навчальне кіно.

• Роберт Карен, «Як виникає прив'язаність» (Becoming Attached), журнал The Atlantic, 1990; однойменна книжка, 1994. Великий журнальний нарис, а потім книжка, побудовані на розмовах з Ейнсворт, Боулбі та їхніми критиками. Саме звідси походить багато відомих подробиць, зокрема про «пів години», за які придумали процедуру. Суперечку з Каґаном викладено з обох боків. Українського видання немає.
• Бетані Солтман, «Незнайома ситуація: подорож матері в науку про прив'язаність» (Strange Situation: A Mother's Journey into the Science of Attachment), 2020. Мемуари журналістки, яка сумнівалася, чи добра вона мати, вплетені в біографію Ейнсворт; авторка сама навчилася проводити процедуру. Рецензент Kirkus Reviews назвав книжку вдумливою і зауважив, що теорію прив'язаності авторка приймає майже без критики. Українського видання немає.
• «Мері Ейнсворт: прив'язаність і зростання любові» (Mary Ainsworth: Attachment and the Growth of Love), Davidson Films, 2005. Навчальний документальний фільм, який веде учень Ейнсворт Роберт Марвін (Robert Marvin): архівні фото з Уганди, кадри балтиморського дослідження, записи самої процедури з поясненнями щодо кожного типу. Це погляд зсередини школи Ейнсворт, без її критиків.

Що випливає з експерименту «Незнайома ситуація»

• Про стосунки немовляти з дорослим найбільше каже не те, як гучно воно протестує проти розлуки, а те, чи вміє скористатися дорослим як розрадою. Це спостереження Ейнсворт витримало пів століття перевірок.
• Надійний тип найпоширеніший скрізь, де його вимірювали, але «скрізь» поки що означає переважно Північну Америку та Європу.
• Чуйний догляд підвищує шанси на надійну прив'язаність, проте зв'язок набагато слабший, ніж у першому дослідженні з 23 дітьми. Ненадійний тип не доводить, що батьки робили щось не так.
• Тип прив'язаності в рік — не вирок і не діагноз: він змінюється разом з обставинами й лише трохи підвищує або знижує ймовірність пізніших труднощів.
• Процедура — дослідницький інструмент для груп дітей. Для рішень про окрему дитину, тим паче судових, її точності бракує, а до дорослих вона не застосовна взагалі.