Експеримент «Печера розбійників»: ворожнеча і мир за сценарієм

Літній вечір 1954 року, скаутський табір у горах на південному сході Оклахоми. Дев'ятеро одинадцятирічних хлопців щойно програли перетягування каната й понуро бредуть до свого будиночка. Дорогою хтось помічає на сітці бейсбольного поля прапор суперників. Прапор зривають, пробують роздерти, потім лунає: «Спалімо його». Один із хлопців знаходить сірники. Обгорілий клапоть вішають назад і співають над ним сигнал відбою.

Ще кілька днів тому ці хлопці не знали, що в таборі є інша група. Не знали вони й того, що дорослі, яких вони вважали вожатими, щовечора записують усе побачене. Це був дослід турецько-американського психолога Музафера Шеріфа (Muzafer Sherif), відомий як експеримент «Печера розбійників» (Robbers Cave experiment). У підручниках його переказують як історію з двох частин: ворожнечу між групами легко створити, а подолати її допомагає спільна справа. Архіви, які відкрилися через пів століття, додали третю частину: що в цей час робили самі дослідники.

Що хотів довести Шеріф

Шеріф народився 1905 року в містечку Едеміш поблизу Ізміра. Його дитинство й юність припали на розпад Османської імперії, війни, депортацію вірмен, насильство між турками, греками й вірменами, пише про нього журнал Британського психологічного товариства. Він навчався в Гарварді, 1944 року в Туреччині його на чотири тижні затримали у справі проти комуністів, а на початку 1945 року він виїхав до США. У 1930-х Шеріф показав у лабораторії, що судження людини про невизначений подразник підлаштовуються під групу; тему впливу групи на судження згодом продовжив експеримент Аша.

Тодішня психологія пояснювала ворожнечу між групами властивостями окремих людей: агресивністю, пережитими кривдами, вихованням. Шеріф вважав, що головне лежить між групами, а не всередині людей. Якщо дві групи змагаються за те, що може дістатися лише одній, з'являться образливі прізвиська, упередження й бійки, навіть коли всі учасники цілком здорові й добре виховані. Якщо ж у груп є мета, якої жодна не досягне сама, ворожнеча слабшатиме. Таку мету він назвав надгруповою (superordinate goal), а весь підхід пізніше дістав назву реалістичної теорії конфлікту (realistic conflict theory).

Перевіряти це Шеріф узявся в дитячих таборах. Перший дослід відбувся 1949 року в Коннектикуті з 24 хлопцями: дві групи вдалося посварити, але помирити їх як слід не вийшло. Тоді, згадував він у статті 1958 року, групи згуртували проти спільного суперника, і цей спосіб він відкинув: об'єднання проти когось третього лише переносить конфлікт на вищий рівень. Другу спробу, 1953 року, довелося обірвати, і до неї ми ще повернемося. На початку того ж року Фонд Рокфеллера виділив на дослідження 38 тисяч доларів, пише The Guardian; табір 1954 року був останнім шансом.

Як був улаштований експеримент «Печера розбійників»

Головне джерело — звіт Шеріфа, його дружини Керолін Шеріф (Carolyn Sherif) і трьох співробітників «Міжгруповий конфлікт і співпраця», розмножений 1954 року й виданий книжкою 1961-го. Для досліду на три тижні винайняли скаутський табір площею 200 акрів (близько 80 гектарів), з усіх боків оточений державним парком Роберс-Кейв, за сім миль від містечка Вілбертон.

Учасників добирали понад 300 годин: спостерігали за дітьми на шкільних подвір'ях Оклахома-Сіті, розпитували вчителів і батьків. Відібрали 22 хлопців, які закінчили п'ятий клас. Усі були з протестантських родин середнього достатку, жили з обома батьками, нормально вчилися, не мали проблем із поведінкою і не були знайомі між собою. Так дослідники хотіли виключити пояснення, що ворожнеча походить із різниці в походженні чи з особистих негараздів. Хлопців поділили на дві рівні за силою й уміннями групи по одинадцять і 19 та 20 червня привезли різними автобусами.

Спостерігачі вдавали старших вожатих і записували побачене потай. Інструкція забороняла їм бути для хлопців лідерами й підказувати рішення. Діти не знали, що за ними спостерігають; батькам, за книжкою Джини Перрі, писали про табір, де вивчають виховання лідерів. План мав три етапи: дати двом групам скластися окремо, звести їх у змаганні, а тоді спробувати помирити.

Від двох ватаг до спалених прапорів

Перший тиждень групи жили в різних кінцях табору. Вони ходили в походи, купалися, готували на вогнищі. У кожній з'явився ватажок, свої місця, пісні й правила. Одні назвалися «Гримучими зміями» (Rattlers) і цінували витривалість та міцне слівце. Другі стали «Орлами» (Eagles): у них лайку засуджували, а згодом завели звичай молитися перед грою. Двох «Орлів» через тугу за домом відправили до батьків, тож далі їх було дев'ятеро проти одинадцяти.

Показова подробиця є у четвертому розділі звіту. Щойно «Змії» почули, що на «їхньому» полі грає хтось чужий, вони захотіли «прогнати» тих хлопців і першими викликати їх на матч. Один з «Орлів» обізвав невідомих сусідів расистською лайкою, ще не бачивши їх. Ворожість зародилася до першого змагання.

Далі дорослі оголосили турнір: бейсбол, перетягування каната, тач-футбол, ставлення наметів на швидкість, огляди будиночків, сценки, пошук скарбу. Переможцям обіцяли кубок, а кожному хлопцеві медаль і ніж із чотирма лезами. Переможені не отримували нічого. Частину змагань оцінювали самі дослідники, і у звіті прямо сказано навіщо: щоб «жонглювати» балами й до останнього дня тримати рахунок майже рівним.

Образливі вигуки почалися з першої зустрічі на полі, хоча перші два дні переможці ще тричі кричали «ура» переможеним. Увечері першого дня змагань «Орли» спалили прапор «Змій». Уранці дослідники подбали, щоб «Змії» прийшли на поле першими й побачили це. Почалася бійка, яку розборонили дорослі; прапор «Орлів» теж спалили. Того ж дня пізно ввечері «Змії» з розмальованими обличчями вдерлися до будиночка суперників, поперевертали ліжка й порвали сітки від комарів. Відплатити тієї ж ночі «Орлам» не дали дорослі, бо мова зайшла про каміння. Уранці ті розгромили будиночок «Змій», узявши палиці й битки, а на випадок нового нападу наготували шкарпеток, набитих камінням.

Турнір виграли «Орли». Вирішальний пошук скарбу, як визнає звіт, дослідники влаштували так, щоб перемогли саме вони: після від'їзду двох хлопців група могла розпастися. «Змії» того ж вечора пограбували будиночок переможців і забрали ножі та медалі. Дві шеренги стали одна проти одної, кількох хлопців довелося розтягати. Після цього групи відмовлялися навіть їсти в одній їдальні. Коли кожного попросили назвати друзів з усього табору, близько 93% виборів припали на своїх.

Як хлопців мирили

Спершу перевірили поширену думку, що ворогам досить побути разом за приємним заняттям. Групи сім разів зводили без жодного спільного завдання: на обідах, на перегляді фільму, на запуску петард четвертого липня. Миру це не принесло. Обіди закінчувалися тим, що хлопці жбурляли одне в одного недоїдки; самі вони називали це «сміттєвими боями».

Тоді, як описано в сьомому розділі, дослідники почали створювати труднощі, спільні для всіх. Вони перекрили вентиль на баку за дві кілометри від табору, завалили його двома брилами, а кран забили мішковиною. Хлопцям сказали, що водогін, мабуть, зіпсували якісь хулігани. Спраглі групи разом шукали несправність і понад 45 хвилин по черзі виколупували затичку. Того ж вечора в їдальні знову літали недоїдки: одного разу виявилося мало.

Потім був фільм «Острів скарбів», на прокат якого табір «не мав» 15 доларів. Хлопці самі домовилися, що кожна група дасть по три з половиною. У поході до озера «не завелася» вантажівка, що мала привезти їжу. Двадцятеро хлопців тягли її тим самим канатом, яким нещодавно змагалися, а наступного ранку поїхали до кордону з Арканзасом уже однією машиною. Останнього вечора групи показували одна одній сценки біля спільного вогнища, а додому самі попросилися їхати одним автобусом. На зупинці «Змії» витратили свої призові п'ять доларів на молочні коктейлі для всіх двадцятьох.

Опитування підтвердили побачене. У «Змій» частка друзів із чужої групи зросла з 6,4 до 36,4%, в «Орлів» — із 7,5 до 23,2%. Несхвальних оцінок чужій групі «Змії» після турніру дали 53%, наприкінці табору — 4,5%; «Орли» — 76,9 і 22,6%. Більшість друзів і далі була зі своєї групи, але стіна зникла.

Що лишилося за кадром: табір 1953 року і рука дослідників

Австралійська психологиня Джина Перрі (Gina Perry) кілька років працювала з архівом Шеріфа в Акронському університеті: нотатками спостерігачів, плівками, листами. Вона розшукала й помічників Шеріфа та кількох учасників, тепер уже літніх чоловіків. Її книжка «Загублені хлопці» (The Lost Boys) вийшла 2018 року.

Найбільше місця в ній посідає табір 1953 року в Мідл-Ґров, штат Нью-Йорк. Там хлопці спершу жили разом і встигли подружитися, і лише потім їх поділили на «Пітонів» і «Пантер». Сваритися вони не хотіли. Тоді, за Перрі, помічники самі вкрали в хлопців одяг, перерізали мотузку прапора «Пантер», завалили їхній намет, розкидали валізи й зламали чиюсь укулеле, сподіваючись, що підозра впаде на суперників. Хлопці вирішили, що одяг переплутали в пральні. «Пітони» заприсяглися на Біблії, що прапора не чіпали, і їм повірили. Один хлопець знайшов нотатник спостерігача, інший сказав дорослим: «Може, ви просто хотіли побачити, як ми поведемося». Дослід зупинили. Запланованої на кінець лісової пожежі, яку хлопці мали гасити разом, на щастя, не було.

Шеріф цієї невдачі не приховав цілком: у звіті сказано, що 1953 року «джерело тертя приписали адміністрації табору» і дослід довелося припинити. Проте що саме робили дорослі, там не сказано.

У «Печері розбійників» помилки врахували. Знайомства на початку прибрали. Хлопців, розповів Перрі помічник Шеріфа О. Дж. Гарві (O. J. Harvey), добирали спортивних, бо такі охочіше змагаються. За архівними нотатками, сірники для прапора дали дорослі, тоді як у звіті їх «знайшов» хлопець. Дослідники фотографували нічний наскок, чули, як готуються наступні, і не зупиняли лайки та цькування. Двоє кухарів пригрозили звільнитися, якщо Шеріф не вгамує дітей. Спостерігачі занотували в декого з хлопців ознаки тривоги: нічне нетримання сечі, спроби втекти, тугу за домом.

Що не так з експериментом «Печера розбійників»: метод

Британський психолог Майкл Білліґ (Michael Billig) ще 1976 року зауважив, що в таборі було три групи, а не дві. Третю, наймогутнішу, становили дослідники: вони вирішували, що буде призом, хто з ким зустрінеться і які вчинки минуться безкарно. Стівен Райхер і Александер Гаслам (Stephen Reicher, Alexander Haslam) додають: уже те, що дорослі мовчали під час сутичок, підказувало хлопцям, що так поводитися можна. Схоже питання, скільки в поведінці учасників було від самих дослідників, ставлять і до Стенфордського тюремного експерименту.

Герберт Келман (Herbert Kelman), який працював у таборі 1953 року й після нього пішов із проєкту, через пів століття казав Перрі, що «Печера розбійників» більше скидалася на постановку, ніж на перевірку теорії. Френсіс Черрі (Frances Cherry) 1995 року простежила за примітками Шеріфа, як змінювалося його пояснення невдачі 1953 року: спершу він визнавав, що хлопці розкрили задум, а пізніше писав про «несприятливі умови» й «помилки в керуванні».

Є й звичайні обмеження. У досліді було двадцять двоє хлопців одного віку, з одного міста й одного суспільного прошарку. Табір був один, і групи для порівняння, яка просто відпочивала б три тижні, не існувало. Спостерігачі знали гіпотези й були учнями Шеріфа. Тому «Печера розбійників» радше ілюструє теорію, ніж доводить її.

Пізніші роботи уточнили обидві половини висновку. Анрі Тайфел (Henri Tajfel) із колегами 1971 року показав, що люди надають перевагу своїй групі навіть тоді, коли поділ випадковий і ділити нічого: суперництво підсилює упередження, але не є його єдиним джерелом. А британці Ендрю Тайєрман і Крістофер Спенсер (Andrew Tyerman, Christopher Spencer) 1983 року спостерігали за змаганнями скаутських загонів, які давно знали одне одного. Згуртованість усередині загонів під час змагань не зросла, а знизилася.

Етика: чого не сказали хлопцям

Дітей увели в оману щодо того, де вони і хто ці дорослі. Батькам пояснили мету лише в загальних рисах. Дослідники свідомо розпалювали сварки між одинадцятирічними, роздавали як призи ножі й утручалися тільки тоді, коли доходило до кулаків чи каміння. Після досліду хлопцям нічого не пояснили: про те, що табір був експериментом, вони довідалися від Перрі більш як через пів століття, пише історикиня психології Дженніфер Базар. Один з учасників табору 1953 року сказав Перрі, що шкоди, мабуть, не зазнав, але «морально це було неправильно». Після суперечок довкола експерименту Мілґрема такий обман учасників у психології став неприйнятним.

Як зазвичай розуміють експеримент «Печера розбійників» — і що тут не так

«Хлопці самі собою здичавіли, як у "Володарі мух"»

Турнір, призи, рівний рахунок і розклад зустрічей придумали дорослі. Вони ж не зупиняли образ і, за архівом, допомогли з першим прапором. А там, де хлопці встигли подружитися, у таборі 1953 року, вони чинили опір і помирилися самі.

«Досить поділити людей на групи, і вони зненавидять одне одного»

Звіт показує складнішу картину: настороженість до чужих з'явилася ще до турніру, але до бійок довели змагання за приз, який дістається одному, і потурання дорослих. У скаутів, які знали одне одного, суперництво ворожнечі не породило.

«Шеріф лише спостерігав за природним перебігом подій»

Сам звіт цього не стверджує: у ньому описано і підтасування балів, і підлаштований пошук скарбу, і перекритий водогін. Умовчано про інше: наскільки часто й наполегливо дорослі підштовхували хлопців.

«Спільна мета завжди мирить»

Вона спрацювала в одному таборі з двадцятьма хлопцями, і не з першого разу, а після цілої низки спільних справ. В «Орлів» ставлення змінилося менше, ніж у «Змій». Перший табір, 1949 року, скінчився без справжнього примирення. Групи, які живуть у конфлікті роками, не скидаються на команди, зібрані на три тижні.

«Після розшуків Перрі дослід можна викреслити»

Перрі сама каже, що не вважає Шеріфа шарлатаном: він ставив великі питання, але шукав підтвердження готової теорії, а не перевіряв її. Райхер і Гаслам цінують у досліді головну думку: ворожість виростає зі стосунків між групами, а не з «поганої натури» учасників. А табір у Мідл-Ґров, на думку Майкла Платова і Джона Гантера (Michael Platow, John Hunter), можна читати як ще одну умову досліду: спільне «ми», що склалося до поділу, робить суперництво дружнім.

Експеримент «Печера розбійників» у культурі

Ігрового фільму чи роману про цей дослід, описаного в серйозних джерелах, знайти не вдалося. За словами рецензента Dublin Review of Books, після газетної публікації 1969 року дослідом зацікавився Голлівуд, але Шеріф відмовив.

• Вільям Ґолдінґ, «Володар мух» (Lord of the Flies, 1954). Роман вийшов того ж року і до досліду стосунку не має, але їх постійно згадують разом: і там, і там хлопці без нагляду дичавіють. Насправді послання протилежні. Ґолдінґ шукав зло в людській природі, Шеріф — в обставинах, і нагляд у його таборі якраз був.
• Джина Перрі, «Загублені хлопці» (The Lost Boys: Inside Muzafer Sherif's Robbers Cave Experiment, 2018). Документальна книжка за архівами й розмовами з учасниками. Саме з неї широка публіка дізналася про Мідл-Ґров. Авторка попереджає, що місцями відтворювала діалоги й почуття хлопців за записами та інтерв'ю, тож це реконструкція, а не протокол.
• Рутґер Бреґмен, «Людство. Оптимістична історія» (Humankind). Нідерландський історик переказує дослід услід за Перрі як приклад того, що діти схильніші до співпраці, ніж заведено думати. Це свідомо однобічний виклад на користь тези книжки.
• Радіо. 2019 року канадське CBC Radio присвятило досліду передачу з Перрі й учасником табору 1953 року Даґом Ґрізетом, який став суддею. За його словами, розумним дорослим було «аж надто легко» маніпулювати десятирічними.
• Кінохроніка самого досліду. Спостерігачі зняли кілька коротких плівок і багато фотографій; частину знімків уміщено у звіті. На ці записи спиралася у своїй реконструкції й Перрі.

Що випливає з експерименту «Печера розбійників»

• Ворожнечу між групами можна пояснити без «поганих людей»: досить умов, за яких виграш одних означає програш інших, і старших, які це заохочують або мовчать.
• Просто звести ворогів докупи недостатньо. У таборі допомогли лише справи, які були потрібні всім і не вдавалися поодинці, причому кілька поспіль.
• Попередня дружба захищає. Хлопці, які спершу потоваришували, не дали себе посварити, хоч як дорослі старалися.
• Поведінка тих, хто має владу, є частиною ситуації. Вожаті, вчителі й керівники задають правила вже тим, на що заплющують очі.
• Класичний дослід варто читати разом з його архівом. Звіт, написаний на підтвердження теорії, показує не все, що відбувалося.