«Третя хвиля»: шкільний експеримент Рона Джонса — факти і легенда

Сьомого квітня 1967 року газета школи Кабберлі в каліфорнійському місті Пало-Альто надрукувала в колонці шкільних новин два речення: «Надходять повідомлення про дивні події на уроках сучасної історії містера Джонса. Це якось пов'язано з гестапо і вигнутими долонями…» Коли номер вийшов, «дивні події» вже закінчилися. Через два тижні та сама газета розповіла про них докладніше: на третій шпальті, поруч із репортажем про змагання жаб-стрибунів.

Це майже все, що написали про «Третю хвилю» (The Third Wave) тоді, коли вона відбувалася. Решту світ знає з оповідання, яке вчитель історії Рон Джонс (Ron Jones) надрукував через дев'ять років, і з фільмів та роману, що з цього оповідання виросли. У них п'ятиденна гра в дисципліну перетворює звичайний клас на подобу нацистського руху. «Третю хвилю» часто згадують поруч з експериментом Мілґрема і Стенфордським тюремним експериментом. Проте науковим дослідом вона не була: це шкільна вправа без плану, вимірювань і записів. Тому головне питання тут не «що вона довела», а «що про неї відомо напевно».

Учитель, клас і запитання

Джонсові було 25 років. Він щойно закінчив Стенфордський університет і перший рік працював у школі Кабберлі (Cubberley High School), де вів у десятих класах курс «Сучасний світ». Його учням було здебільшого по п'ятнадцять. Колишні учні в розмові з газетою «Ґардіан» згадували його як найпопулярнішого вчителя школи, який любив навчати через гру. Щоб пояснити апартеїд, він роздавав «чорним» і «білим» учням картки з різними правилами, а на уроки запрошував гостей із протилежними поглядами.

За оповіданням Джонса, клас саме вивчав нацистську Німеччину, коли один учень запитав: як німці — залізничники, вчителі, лікарі — могли після війни казати, що нічого не знали про знищення євреїв? Учитель не мав відповіді й вирішив присвятити цьому питанню тиждень. У пізніших інтерв'ю він розповідав інакше: вправа мала тривати один урок.

П'ять днів «Третьої хвилі» за розповіддю Джонса

Оповідання вийшло навесні 1976 року в каліфорнійському журналі CoEvolution Quarterly під назвою «Приймати за призначенням» (Take as Directed). Ось як у ньому минає тиждень.

Понеділок. Джонс читає лекцію про красу дисципліни й наказує класові сісти по-новому: ступні на підлозі, руки складені за спиною, спина рівна. Учні тренуються заходити до кабінету й займати цю позу без звуку; на це йде п'ять секунд. З'являються правила: відповідати стоячи, починати зі слів «містере Джонс», вкладатися у три слова. Учитель здивований: відповідати починають ті, хто зазвичай мовчав.

Вівторок. Клас уже чекає на нього в позі «струнко». Джонс пише на дошці «Сила в дисципліні», а нижче — «Сила в спільноті», і учні хором повторюють гасла до кінця уроку. Перед дзвоником він придумує вітання: праву руку піднести до плеча, зігнувши долоню, наче хвиля, що от-от перекинеться. Звідси й назва. За словами Джонса, він узяв її з повір'я серфінгістів, що хвилі йдуть серіями і третя — найбільша.

Середа. Учитель роздає членські картки. На трьох стоїть червоний хрестик: їхні власники мають доповідати про порушників. У кабінеті вже 43 учні, тринадцять прогулюють заради цього інші уроки. Кожен дістає завдання: намалювати прапор, не пускати сторонніх, назвати надійного друга, якого можна залучити. До вечора, пише Джонс, до руху прийнято понад двісті учнів, а з доносами приходить не троє, а близько двадцяти. Непомітний хлопець на ім'я Роберт, який зазвичай обідав на самоті, сам призначає себе охоронцем учителя.

Четвер. У кабінет набилося понад вісімдесят учнів. Джонс, за його словами, вже шукає спосіб усе зупинити й оголошує, що «Третя хвиля» — не шкільна вправа, а частина загальнонаціонального молодіжного руху. Завтра опівдні кандидат у президенти оголосить про нього по телебаченню. Трьом ученицям, які сумнівалися і розповіли про все батькам, він наказує вийти; четверо «вартових» ведуть їх до бібліотеки.

П'ятниця. У малій актовій залі понад двісті учнів, вільних місць немає. Друзі Джонса вдають репортерів і фотографів. О 12:05 він гасить світло й вмикає телевізор. Екран світиться білим. За кілька хвилин хтось вигукує: «Лідера ж немає, правда?» Тоді вчитель каже, що національного руху не існує, що учнями маніпулювали і що вони «не кращі й не гірші за німецьких нацистів». На екрані позаду з'являються кадри нюрнберзького з'їзду й таборів смерті. Роберт плаче.

Закінчується оповідання передбаченням, яке нібито справдилося: за чотири роки роботи Джонса в Кабберлі ніхто не зізнався, що був на тих зборах.

Що підтверджують шкільна газета і спогади учнів

Найближче до подій стоїть стаття учнівського репортера Білла Клінка (Bill Klink) у газеті «Кетамаунт» (The Catamount) за 21 квітня 1967 року. Вона називає «Третю хвилю» «різновидом фашизму», який Джонс «два тижні тому» запровадив у трьох своїх десятих класах: на другому, третьому й шостому уроках. Гасло руху — «Сила в дисципліні, сила в участі». Біля дверей кабінету стояла варта. Учні віталися вигнутою долонею і сиділи струнко, склавши руки за спиною, коли говорив «фюрер Джонс». Поза уроками їм заборонили збиратися більш як по троє. Порушників відсилали до бібліотеки і знижували їм оцінки. Учитель переконав класи, що рух стане загальнонаціональним і усуне демократію.

Останнім днем газета називає середу, 5 квітня. Того дня учні його випускного класу «викрали» Джонса й пригрозили прочитати десятикласникам лекції про демократію. Він відповів, що й сам збирався закінчити все на зборах в обідню перерву. «Великій групі» прихильників пообіцяли виступ національного лідера, учитель увімкнув телевізор, на екрані був лише шум, «і рух зазнав краху». Один учасник сказав репортерові: «Усі почуваються по-дурному. Він таки пошив нас у дурні». Другий, якого названо особистим охоронцем Джонса: «Мені це навіть сподобалося. На збори я пішов із цікавості». Третій, Стів Конільйо (Steve Coniglio), сказав, що це, мабуть, найцікавіша тема з усіх, які він вивчав.

1991 року журналістка Леслі Вайнфілд (Leslie Weinfield) розпитала Джонса і кількох колишніх учнів для журналу Peninsula. Вони підтвердили основу: позу, гасла, вітання, картки, донощиків, вигнання до бібліотеки і збори з порожнім екраном. І додали те, чого в оповіданні немає. Марк Генкок (Mark Hancock) пригадав, що від участі залежала оцінка: зразковий «член партії» діставав найвищу, невдалий «переворот» означав найнижчу, вдалий — знову найвищу. Обвинувачених «судили» перед класом, який вигукував: «Винен!» Згодом Джонс зізнався Генкокові, що звинувачення здебільшого вигадував сам. Конільйо втік із зали ще до того, як учитель усе пояснив.

2010 року двоє колишніх учнів, Генкок і Філіп Ніл (Philip Neel), випустили документальний фільм «План уроку» (Lesson Plan) з інтерв'ю Джонса, дванадцяти однокласників і тодішнього директора. Завдяки фільму стала відома історія Шеррі Тауслі (Sherry Tousley). За її власними спогадами, учитель вигнав її до бібліотеки за запитання, чому не можна казати, що думаєш. Після цього вона вечорами малювала плакати проти руху, підписувала їх вигаданою назвою «Буруни» й розвішувала по школі, куди її привозив батько. Ще одна учениця, за газетою Palo Alto Weekly, останнього дня встала на уроці й закликала клас не йти на збори.

Де розповідь учителя розходиться зі свідченнями

• Дати й тривалість. У Джонса все вміщається між понеділком і п'ятницею. Газета каже, що рух закінчився в середу. Тауслі пам'ятає дев'ять навчальних днів. Генкок на своєму сайті про «Третю хвилю» зводить ці версії до проміжку від 27 березня до 5 квітня. А редакція журналу, який уперше надрукував оповідання, у вступі до «правдивої історії» датувала її квітнем 1969 року.
• Масштаб. Оповідання описує один клас із тридцяти учнів. Газета — три класи, тобто близько дев'яноста десятикласників, для яких участь була частиною уроку.
• Числа. «Понад двісті членів» і «понад двісті учнів на зборах» є лише в Джонса та в переказах його тексту. Газета числа не називає.
• Опір. В оповіданні сумніваються тільки три учениці, і вчитель шкодує, що не мав прикладу «праведного бунту». Про плакати Тауслі та про «переворот» старшокласників там ані слова. 2011 року в розмові зі студентською газетою Єшива-університету Джонс уже згадував ученицю, яка розвішувала плакати.
• Назва й вітання. У тексті 1976 року Джонс придумує їх сам. У тому ж інтерв'ю 2011 року він каже, що назву і вітання запропонував хтось з учнів.
• «Таємниця». Газета надрукувала статтю з іменами учасників за два тижні після зборів. Сам Джонс в останньому абзаці визнає, що в класі події «обговорювали й розбирали»; мовчали, за його словами, лише про самі збори.
• Фільм і нічний погром. Про кадри нацистської хроніки наприкінці зборів шкільна газета не згадує. У статті 1991 року вони є, але не видно, з чиїх слів. Тауслі, якої в залі не було, пише, що про зображення Гітлера на зборах дізналася лише через багато років із телефільму. Історію про батька учня, колишнього військовополоненого, який уночі розгромив кабінет, розповідає лише Джонс.

Чому «Третя хвиля» не є науковим експериментом

Джонс не був психологом і нічого не перевіряв. У нього не було гіпотези, плану, контрольної групи, не велося записів. Він сам пише, що вже другого дня «йшов за групою не менше, ніж керував нею», а в інтерв'ю зізнавався, що влада і захват учнів йому подобалися. Спостерігач, який водночас є головним учасником і єдиним оповідачем, — погане джерело даних.

Учні не були добровольцями. Це був обов'язковий урок, за участь ставили оцінки, а вів його вчитель, якому клас довіряв. За таких умов неможливо відрізнити захоплення рухом від бажання мати добру оцінку чи просто не сваритися з учителем. У дослідах Аша чи Мілґрема можна порахувати, скільки людей поступилося тискові, а скільки ні. Тут рахувати нічого: ніхто не знає навіть, скільки учнів прийшло на збори.

Є й етичний бік. П'ятнадцятирічних обманювали, заохочували доносити одне на одного, а наприкінці привселюдно порівняли з нацистами. Батькам, які телефонували з розпитами, учитель відповідав, що це звичайна шкільна вправа. Кілька його колег уже тоді вважали, що він не мав права так випробовувати учнів. Сам Джонс згодом казав, що не повторив би цього: він наразив учнів на небезпеку.

Нарешті, сам текст написано як літературне оповідання, і дослідники це помічали. Сьюзен Стен (Susan Stan), розповідаючи в журналі про підліткову літературу історію роману «Хвиля», зауважила: чи цей текст цілком фактичний, чи його «оформлено й прикрашено для ефекту» — питання важливе. Попри це, історія потрапила до навчальної літератури з психології: 1978 року оповідання передрукували в хрестоматії із соціальної психології, а Філіп Зімбардо (Philip Zimbardo) переказав його в книжці «Ефект Люцифера». В обох випадках джерелом був сам Джонс.

Як зазвичай розуміють експеримент «Третя хвиля» — і що тут не так

«„Третя хвиля“ довела, що фашизм можна відтворити будь-де за п'ять днів»

Вона нічого не довела, бо не була дослідженням. Це одна подія в одній школі, відома переважно зі слів людини, яка її влаштувала. Як розповідь про те, що група підлітків охоче підхопила гру з гаслами, вітаннями й донощиками, вона правдоподібна і частково підтверджена. Як доказ загального закону людської поведінки — ні.

«Звичайні школярі перетворилися на фанатиків»

Колишні учні описують різне. Одні справді захопилися, багато хто просто підігрував заради оцінки або тримався осторонь, дехто опирався. «Особистий охоронець» учителя за два тижні після подій сказав, що пішов на збори з цікавості. Крім того, рух, за словами Генкока, не мав ні ворога, ні расової ідеї. Коли Джонс оголосив його справжнім, учні, за спогадами Ніла, почули обіцянку нової політичної сили проти уряду, який вів війну у В'єтнамі; хлопцям за два роки загрожував призов.

«Ніхто не чинив опору»

Опір був: плакати Тауслі, учениця, яка закликала не йти на збори, «викрадення» вчителя старшокласниками, плани «замахів» з іграшковими пістолетами, про які розповідав Генкок. Щоправда, майже весь він був поодиноким і таємним. Генкок пояснює це так: через донощиків ніхто не знав, кому можна довіритися.

«Учасники все життя мовчали про ганьбу»

Це найефектніший хід оповідання, і він найгірше узгоджується з фактами. Шкільна газета надрукувала імена й слова учасників одразу. Наступного уроку, за сайтом Генкока, клас обговорював те, що сталося, а з понеділка взявся до наступної теми — війни у В'єтнамі. Щоправда, Тауслі пам'ятає навпаки: після зборів тему оточила «стіна мовчання». Та хай там як, частина колишніх учнів згодом розповідала про «Третю хвилю» журналістам, а двоє зробили про неї фільм.

«Джонса звільнили за експеримент»

Через два роки школа не продовжила з ним контракт, попри протести учнів і батьків. Сам Джонс у 2011 році казав, що з «Третьою хвилею» це, мабуть, не пов'язано: причиною він вважав свою участь в антивоєнних протестах і підтримку учнівських організацій. Тодішній голова шкільної ради пояснював рішення тим, що на уроках Джонса не викладали належного матеріалу.

Експеримент «Третя хвиля» в культурі

Про «Третю хвилю» більшість людей дізнається не з документів, а з художніх творів. Кожен наступний переказував попередній, а не події 1967 року.

• «Хвиля» (The Wave), телефільм, 1981. Стрічку за оповіданням Джонса показав телеканал ABC 4 жовтня 1981 року; режисер — Александер Ґрассгофф (Alexander Grasshoff), учителя на прізвище Росс зіграв Брюс Девісон (Bruce Davison). Фільм дістав премії «Пібоді» та «Еммі». Він іде за оповіданням Джонса; Генкок на своєму сайті називає його дуже близьким відтворенням того, що відбувалося в класі.
• Тод Штрассер, «Хвиля» (The Wave), роман, 1981. Це не самостійний твір, а переказ сценарію телефільму, написаний на замовлення видавництва, пояснює Сьюзен Стен. У Німеччині книжка виходить під псевдонімом Мортон Рю (Morton Rhue) і стала шкільним читанням. Українською її видано 2017 року.
• «Хвиля» (Die Welle), художній фільм, 2008. Режисер Денніс Ґанзель (Dennis Gansel) переніс історію в сучасну німецьку гімназію і закінчив її пострілом. У спогадах про Пало-Альто зброя трапляється хіба що іграшкова. Кінокритик Кім Ньюман (Kim Newman) у порівнянні двох екранізацій зазначив, що німецький фільм запозичує цілі сцени з телефільму 1981 року, а розв'язка самого Джонса читається як «відшліфована для друку». Рецензент «Ґардіан» Пітер Бредшоу (Peter Bradshaw) назвав стрічку поверховою, а сам Джонс її схвалив.
• «План уроку» (Lesson Plan), документальний фільм, 2010. Зроблений колишніми учнями. Рецензентка журналу Libertas відзначила, що частина свідчень Джонса здається перебільшеною, а деякі однокласники відмовилися зніматися.
• «Хвиля» (The Wave), мюзикл Рона Джонса, 2010. Поставлений у Сан-Франциско з підлітковою трупою. Джонс писав його після розмов з колишніми учнями і сказав газеті San Francisco Chronicle, що це «перший раз, коли історію розказано більш-менш точно».
• «Ми — хвиля» (Wir sind die Welle), серіал Netflix, 2019. Серіал лише віддалено спирається на роман Штрассера: це вигаданий сюжет про німецьких підлітків, які від протестів проти забруднення довкілля й расизму доходять до насильства, пише журнал Esquire.
• «Невидима межа» (The Invisible Line), документальний фільм, 2019. Німецька стрічка режисера Емануеля Ротштайна (Emanuel Rotstein) з інтерв'ю Джонса й колишніх учнів. У розмові про неї з газетою Mercury News Джонс сказав, що йому взагалі не слід було цього робити.

Що випливає з експерименту «Третя хвиля»

• Подія була. Шкільна газета 1967 року і спогади учнів підтверджують її основу: гасла, вітання, донощиків, вигнання незгодних, обіцянку «національного лідера» і порожній екран.
• Подробиці, які роблять історію такою разючою, — двісті учнів, фільм про рейх, багаторічне мовчання — спираються на одного оповідача або суперечать іншим свідченням. Це спогад учителя, а не протокол.
• Науковим доказом «Третя хвиля» бути не може. Про тиск групи й покору авторитетові більше скажуть контрольовані досліди, і навіть їхні висновки, як показують історії Мілґрема й Стенфордського експерименту, складніші за популярні перекази.
• Спостереження учнів варті уваги як свідчення, а не як закон: усе відбувалося поступово, оцінка і довіра до вчителя важили більше за ідеї, а донощики зробили незгоду самотньою.
• Повторювати таку вправу з дітьми не можна. Так вважає і сам Джонс.