Емпатія: співчуття, співпереживання і їхні межі

Емпатія (empathy) — це здатність відгукуватися на стан іншої людини: відчувати щось подібне до того, що відчуває вона, і розуміти, як ситуація виглядає з її місця. Словник Американської психологічної асоціації означує її як розуміння людини з її власної системи координат або опосередковане переживання її почуттів і думок. Там-таки є важливе уточнення: сама собою емпатія ще не означає бажання допомогти. Вона може перейти в співчуття, а може — в особистий дистрес.

Уявімо, що подруга розповідає про звільнення з роботи. В одного слухача в самого стискається горло. Другий спокійно розуміє, що для неї це удар по самоповазі, а не лише по гаманцю. Третьому стає її шкода, і він питає, чим допомогти. Четвертому так ніяково, що він переводить розмову на інше. У побуті все це називають емпатією, хоча психологи бачать тут чотири різні відгуки, які не обов'язково ходять разом.

Через цю плутанину про емпатію й сперечаються: одні вважають її основою моралі, інші — поганим порадником. Щоб розібратися, її треба спершу розкласти на складники.

Звідки взялося слово

Слово молодше, ніж здається. У німецькій естетиці XIX століття був термін Einfühlung — «вчування»: ним пояснювали, чому красу речі чи краєвиду ми сприймаємо так безпосередньо, ніби вкладаємо в них власні відчуття. Філософ Теодор Ліппс (Theodor Lipps) переніс це поняття з мистецтва на стосунки між людьми: на його думку, ми розуміємо інших, внутрішньо наслідуючи їх.

Англійське empathy 1909 року запропонував психолог Едвард Тітченер (Edward Titchener) як переклад німецького терміна. У лекціях про психологію мислення він описав, як не лише бачить чужу поважність, скромність чи гордість, а й «відчуває або розігрує їх у м'язах розуму», і додав: це, мабуть, простий випадок емпатії, «якщо можна утворити такий термін як відповідник Einfühlung». Доти, зазначає Стенфордська філософська енциклопедія, для таких явищ уживали слово sympathy — «співчуття».

З чого складається емпатія

Сучасні дослідники розрізняють щонайменше чотири явища.

• Емоційне зараження (emotional contagion). Чужий настрій передається сам собою: у веселому товаристві стає веселіше, у натовпі, що панікує, — страшно. Людина може й не помічати, що почуття прийшло ззовні.
• Емоційна, або афективна, емпатія — те, що українською зазвичай називають співпереживанням. Ми відчуваємо разом з іншим, але знаємо, що це його почуття, а не наше.
• Когнітивна емпатія — розуміння чужих думок, намірів і почуттів без обов'язкового «зараження» ними. Її називають також прийняттям чужого погляду (perspective taking), а здатність уявляти, що знає й чого хоче інша людина, — теорією розуму (theory of mind).
• Співчуття, або емпатична турбота (empathic concern, compassion) — тепле почуття до людини в біді й бажання, щоб їй полегшало. Це почуття до іншого, а не разом з ним.

Буває й п'ятий відгук — особистий дистрес (personal distress): чужа біда викликає тривогу й бажання не допомогти, а відійти.

Цей поділ закріпив психолог Марк Девіс (Mark Davis). 1980 року він склав опитувальник «Індекс міжособистісної реактивності» (Interpersonal Reactivity Index, IRI), а 1983-го надрукував у Journal of Personality and Social Psychology статтю з його перевіркою. У тесті 28 тверджень, по сім на кожну з чотирьох шкал: «прийняття чужого погляду», «емпатична турбота», «особистий дистрес» і «фантазія» (схильність переживати за героїв книжок і фільмів). Людина оцінює, наскільки її описує, наприклад, таке: «Я часто відчуваю ніжність і занепокоєння щодо людей, яким пощастило менше, ніж мені» або «Коли бачу, що комусь терміново потрібна допомога, я зовсім гублюся».

Головний висновок Девіса: це не одна риса, а кілька. У його даних турбота й уміння стати на чуже місце були пов'язані лише помірно (кореляція 0,33), а особистий дистрес із цим умінням — навіть від'ємно (−0,25). Дослідниця емпатії Сара Конрат (Sara Konrath) у критичному огляді опитувальника наголошує, що шкали слід рахувати окремо: загального «бала емпатії» тест не дає, норм і порогів «висока — низька» в нього немає.

Що показали дослідження

Допомога заради іншого: досліди Бетсона

Чи буває допомога безкорисливою, чи ми допомагаємо, щоб самим не мучитися від чужих страждань? Соціальний психолог Деніел Бетсон (C. Daniel Batson) — той самий, що разом із Джоном Дарлі поставив експеримент «Добрий самарянин», — висунув гіпотезу «емпатія — альтруїзм»: співчуття до людини породжує бажання допомогти саме їй, а не полегшити власний стан.

У досліді 1981 року студенти дивилися нібито пряму трансляцію (насправді відеозапис), де інша студентка, Елейн, виконувала завдання й отримувала удари струмом. Елейн була підставна. Після другої спроби вона пояснювала асистентці, що через дитячу травму дуже погано переносить струм, і глядачеві пропонували помінятися з нею місцями. Одним казали, що в разі відмови вони можуть іти; іншим — що доведеться дивитися ще вісім спроб. Емпатію теж змінювали: з анкети, яку нібито заповнила Елейн, одні учасники дізнавалися, що її цінності й уподобання дуже схожі на їхні, інші — що зовсім не схожі.

Якби люди допомагали лише для того, щоб позбутися власного неприємного відчуття, то за нагоди вони б просто йшли. Серед тих, кому Елейн здавалася чужою, так і було: помінятися погодилися 18%, коли піти було легко, і 64%, коли важко. А серед тих, хто відчував до неї близькість, погодилися 91% і 82% — можливість утекти майже нічого не змінила. Ці числа подає огляд досліджень альтруїзму в Стенфордській філософській енциклопедії.

За тим самим оглядом, Бетсон із колегами провів шість дослідів такого типу, і картина повторювалася. Є й застереження. Коли учасникам казали, що удари будуть «виразно болючими», навіть ті, хто співчував, здебільшого відмовлялися: готовність допомогти має ціну. До того ж Бетсон під емпатією розумів саме турботу й співчуття, а не «зараження» чужим болем, тож його досліди не доводять, що корисно відчувати те саме, що й потерпілий. Чому люди часто не допомагають, хоч усе бачать, — окрема тема: про неї йдеться в статті про вбивство Кітті Дженовезе й ефект свідка.

Чужий біль у мозку

2004 року Таня Зінґер (Tania Singer) з колегами надрукувала в журналі Science дослід, який часто згадують як доказ, що ми «відчуваємо чужий біль». Добровольцям у томографі завдавали болісного подразнення, а потім показували сигнал, що такий самий біль зараз отримує близька їм людина, яка була в тій самій кімнаті. В обох випадках активувалися передня острівцева кора й передня частина поясної кори — ділянки, пов'язані з емоційним, «неприємним» боком болю. Ділянки, що обробляють самі тілесні відчуття, працювали лише тоді, коли боліло самому учасникові. Що вищі бали мала людина за опитувальниками емпатії, то сильнішою була ця спільна активність. Метааналіз 2011 року, який охопив понад тридцять таких досліджень, підтвердив: співпереживання болю пов'язане саме з цими двома ділянками.

Висновок «ми буквально відчуваємо чужий біль» із цього не випливає. Те, що на знімку збігаються ділянки, ще не означає, що в них відбувається те саме. 2016 року в журналі eLife вийшла робота, автори якої навчили програму розпізнавати силу власного болю людини й силу болю, який вона бачить в іншого, за малюнком активності мозку. Малюнки виявилися різними: той, що добре передбачав власний біль, чужого не розпізнавав, і навпаки.

Дзеркальні нейрони

1992 року нейрофізіологи з італійської Парми випадково відкрили в мозку мавп клітини, які розряджалися і тоді, коли тварина хапала предмет, і тоді, коли вона бачила, як це робить хтось інший. Через чотири роки їх назвали дзеркальними нейронами. Джакомо Ріццолатті (Giacomo Rizzolatti) з колегами припустив, що завдяки їм ми розуміємо чужі дії. Популярні тексти пішли далі: нейрони оголосили «клітинами, що читають думки», основою емпатії, а їхню «поломку» — причиною аутизму.

Ці обіцянки не справдилися. Нейронауковець Ґреґорі Гікок (Gregory Hickok) 2009 року перелічив вісім проблем цієї теорії: на мавпах її прямо не перевіряли, а дані про людей свідчать радше проти. Сесілія Гейз (Cecilia Heyes) і Керолайн Кетмур (Caroline Catmur) 2022 року підсумували десять років досліджень: дзеркальні ділянки допомагають розрізняти прості рухи, як-от спосіб захоплення предмета, і беруть участь у наслідуванні, але намірів іншої людини не «зчитують». Переконливих доказів того, що аутизм пов'язаний із їхньою несправністю, не з'явилося. Причинного зв'язку між дзеркальними нейронами й емпатією теж ніхто не показав; дослідники емпатії самі застерігали від такого спрощення.

Як емпатія з'являється в дітей

Новонароджені плачуть у відповідь на плач інших немовлят — це описали ще в 1970-х роках і довго вважали найранішою формою «зараження». Психолог Мартін Гоффман (Martin Hoffman) припускав, що справжня турбота про іншого з'являється лише на другому році життя, коли дитина починає впізнавати себе в дзеркалі. Дослідження Мааян Давидов (Maayan Davidov) з колегами, надруковане 2021 року, цю схему похитнуло. За 165 ізраїльськими немовлятами спостерігали у 3, 6, 12 і 18 місяців: мати або дослідниця вдавали, що вдарилися, а ще дитині показували відео з плачем іншого малюка. Ознаки стурбованості чужим болем траплялися вже у три місяці. З віком вони зростали мало, зате спроби допомогти швидко частішали на другому році. Діти, які раніше виявляли більше стурбованості, згодом частіше намагалися допомогти.

Когнітивна емпатія дозріває довше. Класична перевірка — завдання на хибне переконання: чи розуміє дитина, що інша людина може вірити в те, що не відповідає дійсності. Метааналіз 178 досліджень, який 2001 року провів Генрі Веллман (Henry Wellman) з колегами, показав однакову картину в різних країнах: молодші дошкільнята з таким завданням не справляються, старші — справляються.

Межі й темний бік емпатії

«Своїм» співпереживаємо більше

У досліді Ґріт Гайн (Grit Hein) і Тані Зінґер 2010 року футбольні вболівальники бачили, як боляче вболівальникові їхньої команди або команди-суперника, і могли взяти частину болю на себе. «Своєму» допомагали то охочіше, що сильніше в глядача відгукувалася острівцева кора і що більше співчуття він відчував. Відмову допомогти «чужому» найкраще передбачали негативне ставлення до нього й активність іншої ділянки — прилеглого ядра. Стенфордська енциклопедія підсумовує ширше коло робіт: люди більше співпереживають членам своєї групи, а до суперників нерідко відчувають зловтіху, надто коли групи змагаються. Як легко виникає сам поділ на «своїх» і «чужих», показують «Печера розбійників» і урок «Блакитноокі й кароокі».

Одна жертва проти тисяч

Психолог Пол Блум (Paul Bloom) порівнює емпатію з прожектором: вона вихоплює одну людину з обличчям та іменем і лишає в темряві тисячі інших. Його приклад — стрілянина в школі «Сенді-Гук» 2012 року, де загинули 20 дітей і шестеро дорослих. Вона викликала величезний відгук, хоча на масові стрілянини, пише Блум, припадає близько десятої частки відсотка вбивств у США.

Схильність більше допомагати одній названій людині, ніж безіменній «статистиці», називають ефектом ідентифікованої жертви. Але в лабораторії він виявився значно слабшим за свою славу. Метааналіз 2016 року (41 оцінка з 22 дослідів) дав дуже малу величину ефекту, r = 0,05, а в трьох найбільших дослідах вона була близькою до нуля. Повторний аналіз 2023 року знайшов ознаки того, що невдалі досліди рідше потрапляли в журнали, і оцінив справжній ефект майже як нульовий. Про це йдеться у статті 2024 року, автори якої самі повторили один із класичних дослідів на 1835 учасниках і різниці між названою та неназваною жертвою не знайшли. Тож окремі зворушливі історії справді збирають більше уваги в новинах, але простого лабораторного закону за цим, схоже, немає.

Емпатичний дистрес і вигорання

Якщо співпереживати означає відчувати чужий біль, то люди, які бачать його щодня, мали б виснажуватися. Ольґа Клімецкі (Olga Klimecki) і Таня Зінґер перевірили це в досліді 2014 року. Одна група жінок (25 учасниць) спершу пройшла короткий курс, де вчилися якомога глибше відчувати страждання інших, а потім курс співчуття — споглядальні вправи на доброзичливість і тепло. Друга група (28 учасниць) обидва рази тренувала пам'ять. Тричі всі дивилися в томографі відеозаписи людей у біді.

Після «курсу емпатії» учасниці повідомляли про сильніше співпереживання і водночас про більше негативних емоцій, а в мозку активніше працювали острівцева й поясна кора — ті самі ділянки, що й у дослідах із болем. Після курсу співчуття негативні емоції повернулися до початкового рівня, позитивних стало більше, а активність зросла в інших ділянках, пов'язаних із приязню й винагородою. Авторки зробили висновок, що співчуття може захищати від вигорання. Дослід невеликий, у ньому брали участь лише жінки, а групи набирали по черзі, не жеребкуванням, тож це радше обнадійливий результат, ніж остаточна відповідь.

«Проти емпатії»: аргументи Пола Блума

2016 року Блум видав книжку «Проти емпатії» (Against Empathy) з підзаголовком «Аргументи на користь раціонального співчуття». Емпатію він означує вузько: переживати те, що, як тобі здається, переживає інший. Така емпатія, на його думку, погано рахує, упереджена до схожих і близьких, може підживлювати жорстокість до тих, кого вважають кривдниками «наших», і веде до виснаження. Натомість він пропонує покладатися на співчуття, яким керує розважливість. Когнітивної емпатії Блум не заперечує і визнає, що в сім'ї та дружбі співпереживання потрібне, — на це звертає увагу рецензія лікаря Джека Кулегана.

Критики відповідають, що межа проведена надто зручно. Данієль Вестф'єлль (Daniel Västfjäll) з колегами зауважили: співчуття в Блума означено нечітко, а упередженість і сліпота до великих чисел властиві йому не менше, ніж співпереживанню. Без емоцій же, які спонукають діяти, найрозважливіші підрахунки часто лишаються на папері.

Чи можна натренувати емпатію

Короткі тренінги дають помітний результат. Метааналіз 2016 року об'єднав 18 дослідів із випадковим розподілом учасників (разом 1018 осіб): ефект був середнім, g = 0,63, а з поправкою на те, що невдалі досліди рідше друкують, — 0,51. Більший ефект був у медиків і студентів, а також там, де емпатію вимірювали об'єктивними методами, а не самозвітами. Метааналіз 2022 року, присвячений медичним працівникам (13 досліджень, 1315 учасників), дав майже таку саму величину, 0,58, але не знайшов змісту чи методу навчання, які працювали б краще за інші.

Обмежень кілька. Найдовший проміжок, після якого перевіряли результат, — пів року. Вимірюють здебільшого вміння розпізнати й назвати чужі почуття, а не те, як людина поводиться роками. До того ж проста порада «уявіть себе на місці іншого» працює слабше, ніж здається: за метааналізом 2020 року, така інструкція не додавала співчуття порівняно з відсутністю будь-яких інструкцій, зате прохання «лишатися об'єктивним» його зменшувало. Тобто співчуття радше є звичним відгуком, який можна пригасити. Інша серія з 11 дослідів (1204 учасники) показала, що люди, маючи вибір, часто уникають співпереживання, бо воно здається їм важкою розумовою працею.

Як зазвичай розуміють емпатію — і що тут не так

«Емпатія або є, або її немає»

Опитувальники вимірюють кілька шкал, і кожна змінюється плавно, без межі між «емпатичними» й «неемпатичними» людьми. Залежить вона й від обставин. У дослідженні 2021 року 246 дорослих американців по кілька разів на день коротко звітували про свої переживання: вони помічали в середньому дев'ять нагод для емпатії на день, співпереживали здебільшого близьким, а радості — утричі частіше, ніж горю.

«Емпати — особливі люди, які вбирають чужі емоції»

Слово «емпат» прийшло з популярних книжок, зокрема психіатрині Джудіт Орлофф (Judith Orloff), яка називає таких людей «емоційними губками». У науковій психології такої категорії немає. Огляд на медичному порталі Healthline, перевірений клінічним психологом, зазначає, що наукових доказів існування «інтуїтивних емпатів» немає, а самі твердження не піддаються вимірюванню. Люди справді різняться чутливістю до чужих емоцій, але це звичайний розкид риси, а не окремий тип людини чи надприродний дар.

«У психопатів нуль емпатії»

Нідерландські дослідники під керівництвом Крістіана Кейзерса (Christian Keysers) порівняли 2013 року мозкову активність 18 ув'язнених із діагнозом психопатії та 26 людей із контрольної групи. Коли вони просто дивилися відео, де одна рука гладить або б'є іншу, ділянки, що відповідають за власні відчуття, у психопатів відгукувалися слабше. Та коли їх прямо просили відчути те, що відчуває людина на відео, різниця між групами помітно зменшувалася. Автори зробили висновок: ідеться не про повну нездатність, а про те, що співпереживання в них не вмикається саме собою.

«Молодь стає дедалі черствішою»

Це твердження спирається на метааналіз Сари Конрат 2011 року: 72 вибірки американських студентів (13 737 осіб), які заповнювали опитувальник Девіса від 1979 до 2009 року. Бали за шкалами турботи й прийняття чужого погляду знизилися, найпомітніше після 2000 року. Але продовження вийшло іншим. 2023 року Конрат із колегами оновила аналіз до 2018 року, додавши понад сотню нових досліджень і два загальнонаціональні опитування. Вийшла хвиля: до 1999 року показники трималися, у 2000–2007 роках знижувалися, а від 2008-го знову зростали. Обидві роботи спираються на самозвіти студентів однієї країни, тож про «покоління» загалом вони кажуть небагато. Одне з них видно напевно: рівень емпатії не заданий раз і назавжди.

Що з цього випливає на практиці

• Співпереживання і співчуття — різні речі. Щоб підтримати людину, не обов'язково страждати разом із нею; тепле ставлення й готовність допомогти можливі й без «зараження» її станом.
• Тим, хто щодня бачить чужий біль, важливо, що саме вони в собі розвивають. За даними Клімецкі й Зінґер, вправляння в співпереживанні додавало негативних емоцій, а в співчутті — ні. Це стосується медиків, психологів, волонтерів, хоча даних поки небагато.
• Співчуття вибіркове. Воно легше дістається близьким, схожим і тим, чию історію ми знаємо. Коли рішення стосується багатьох — у благодійності чи політиці, — почуття варто звіряти з числами.
• Бал у тесті на емпатію — не діагноз. Навіть у науковому опитувальнику Девіса немає порога, за яким людина «емпатична» чи «неемпатична»; інтернет-тести тим паче не кажуть, «емпат» ви чи ні.
• Емпатію можна розвивати, але дива чекати не слід. Тренінги дають помірний ефект, перевірений на відстані щонайбільше пів року.