«Задимлена кімната»: досліди Латане й Дарлі про ефект свідка

Нью-Йорк, Колумбійський університет. Студента запросили на співбесіду про життя у великому місті й попросили спершу заповнити анкету. У кімнаті очікування сидять іще двоє з такими самими аркушами. За кілька хвилин з решітки в стіні починає йти білий дим. Двоє сусідів на нього не зважають і пишуть далі. За чотири хвилини диму стільки, що важко бачити й дихати. Студент кашляє, тре очі, розганяє дим рукою. І теж пише далі.

Дев'ять із десяти студентів у такому становищі не вийшли сказати комусь про дим. Із тих, хто сидів у такій самій кімнаті сам, вийшли троє з чотирьох. Це дослід американських психологів Бібба Латане (Bibb Latané) і Джона Дарлі (John Darley), який називають «задимленою кімнатою». Статтю про нього надруковано 1968 року. Разом з іншим дослідом тих самих авторів, де студенти чули по переговорному пристрою чужий напад, він започаткував вивчення ефекту свідка (bystander effect): що більше людей бачать біду, то рідше й повільніше діє кожен із них. Зазвичай із цього роблять висновок про людську байдужість. Самі досліди показали інше: люди не діяли, бо не були певні, що сталося лихо, і озиралися на інших.

Звідки взялося запитання

Поштовхом стала газетна історія 1964 року про вбивство Кітті Дженовезе: нібито 38 сусідів півгодини дивилися з вікон і ніхто не викликав поліцію. Згодом з'ясувалося, що ця версія здебільшого неправдива; про це є окрема стаття — «Вбивство Кітті Дженовезе й ефект свідка». Але в 1960-х їй вірили всі, і психологи теж.

Джон Дарлі народився 1938 року в Міннеаполісі, захистив дисертацію в Гарварді й починав викладати в Нью-Йоркському університеті, сказано в некролозі Принстонського університету, де він потім пропрацював 44 роки. Бібб Латане здобув ступінь в Університеті Міннесоти 1963 року й працював у Колумбійському університеті. Газети пояснювали поведінку сусідів байдужістю, відчуженням і моральним занепадом великого міста. Дарлі згадував 1981 року, що соціальні психологи таким поясненням не довіряють: перш ніж шукати ваду в характері людини, варто подивитися, якою ситуація була для неї самої.

Вони припустили, що група свідків може стримувати кожного окремого свідка щонайменше двома способами. Перший: відповідальність ділиться на всіх, і кожен думає, що допоможе хтось інший. Це розпорошення, або дифузія, відповідальності (diffusion of responsibility). Другий стосується випадків, коли незрозуміло, чи сталося щось серйозне. Тоді людина дивиться на інших, а вони на неї; ніхто не хоче першим здійняти тривогу, і кожен бачить довкола спокійні обличчя. Чужу бездіяльність легко сприйняти за знак, що нічого страшного немає. На кожне припущення знадобився окремий дослід.

Перший дослід: напад, якого не було

Щоб перевірити розпорошення відповідальності, треба було зробити так, аби людина знала про інших свідків, але не бачила й не чула їх. У досліді Дарлі й Латане 72 студенти Нью-Йоркського університету (59 жінок і 13 чоловіків) сиділи кожен в окремій кімнатці з навушниками й мікрофоном. Їм сказали, що це розмова про особисті труднощі студентів у великому місті, а нарізно вони сидять заради анонімності. Мікрофони вмикалися по черзі, тож чути було лише того, хто говорить.

Насправді учасник був один, а решта голосів звучала з магнітофона. Один із них згадував, що в нього бувають напади, схожі на епілептичні. Коли черга доходила до нього вдруге, він починав затинатися, просив допомогти, хрипів і замовкав. Запис нападу тривав 125 секунд. Учасник не міг дізнатися, що роблять інші слухачі; він міг лише вийти в коридор до асистента. Заздалегідь йому давали зрозуміти, що в розмові двоє, троє або шестеро людей.

Із тих, хто вважав себе єдиним слухачем, по допомогу до кінця запису вийшли 85%. Серед тих, хто думав, що слухачів ще четверо, таких був 31%, а в проміжній групі — 62%. Середній час від початку нападу до виходу зріс із 52 до 166 секунд. Стать учасника й особистісні опитувальники майже нічого не передбачили. Ті, хто не вийшов, не були спокійні: у них тремтіли руки, і вони питали дослідника, чи з хворим усе гаразд. Докладніше цей дослід, із його схемою й діаграмою, описано у статті про вбивство Кітті Дженовезе.

Автори самі назвали межу цього досліду. Свідки не бачили одне одного, як сусіди за стінами квартир. Проте під час пожежі чи аварії на вулиці люди стоять поруч і бачать чужу реакцію. Про це був другий дослід.

Другий дослід: дим у кімнаті

Учасниками були студенти Колумбійського університету, самі чоловіки, що мешкали в кампусі чи поблизу; серед них були й аспіранти. Дослідники телефонували студентові й запрошували на співбесіду про труднощі життя в університеті великого міста. У призначений час він сам знаходив кімнату очікування, де оголошення на стіні просило заповнити попередню анкету. Коли студент заповнював дві сторінки, крізь невелику решітку в стіні починали пускати білий хімічний дим — завись діоксиду титану в повітрі. Дим ішов нерівними клубами до кінця досліду. За чотири хвилини, пишуть автори в книжці 1970 року, його було досить, щоб заважати бачити й дихати. Дослідники стежили за кімнатою крізь одностороннє скло, замасковане оголошенням, і чекали шість хвилин від миті, коли студент помічав дим: чи вийде він про нього повідомити.

Умов було три. В одній студент сидів сам; таких учасників було 24. У другій поруч заповнювали анкети двоє підставних учасників, молодих чоловіків, на вигляд таких самих студентів. Їм було сказано глянути на дим, знизати плечима й писати далі, час від часу відганяючи дим рукою, а на запитання відповідати «не знаю». Через цю умову пройшли 10 студентів. У третій у кімнаті сиділи троє справжніх учасників, які не знали про задум і здебільшого не були знайомі між собою: вісім груп, 24 студенти.

Ті, хто сидів сам, за словами авторів, поводилися «дуже розважливо». Типовий учасник помічав дим за лічені секунди, здригався, якийсь час вагався, потім підходив до решітки, нюхав дим і пробував його рукою. Зрештою він виходив у коридор і спокійно казав першому, кого зустрів, що в кімнаті діється щось дивне. Ніхто не панікував. За дві хвилини про дим повідомили 55% таких учасників, за чотири — 75%, тобто 18 із 24. Решта шестеро досиділи до кінця.

Поруч із двома незворушними сусідами про дим повідомив один студент із десяти. Решта дев'ятеро просиділи всі шість хвилин: уперто заповнювали анкету, відганяли дим від обличчя, кашляли, терли очі, відчиняли вікно, але не виходили.

Найцікавіша третя умова, бо тут ніхто нікому не підігрував. За перші чотири хвилини, поки в кімнаті не стало відчутно неприємно, про дим повідомив один студент із 24. До кінця досліду вийшли ще двоє. Отже, хтось повідомив про дим у трьох групах із восьми, тобто у 38%. Автори порахували: якби троє людей не впливали одне на одного й кожен поводився так, як ті, хто сидів сам, то хоча б один вийшов би більш ніж у 98% груп.

Порівнювати 38% із 10% з другої умови напряму не можна, наголошують автори: у трійці вийти можуть троє, а не один. З поправкою на це справжні учасники стримували одне одного приблизно так само, як підставні. Була й несподіванка: у гурті дим помічали пізніше. У перші п'ять секунд його помітили 63% тих, хто сидів сам, і 26% тих, хто сидів із кимось. Автори пояснюють це тим, що на людях не заведено розглядатися довкола, тож студенти не підводили очей від анкети.

Що думали ті, хто не вийшов? У розмові після досліду всі вони сказали, що відкинули думку про пожежу. Пояснення були різні: пара, випари кондиціонера, смог, який напустили навмисне, щоб відтворити міське повітря. Двоє учасників із різних груп вирішили, що це «газ правди», який має змусити їх відповідати чесно. Дехто здогадався, що це якийсь експеримент, і терпів. При цьому майже всі запевняли, що не зважали на сусідів. Автори дійшли висновку, що причиною було тлумачення: вигляд людей, які лишаються спокійними, підказував учасникові, що дим безпечний. Дарлі пізніше описав це так: бездіяльність одного свідка інший сприймає як рішення, що нічого надзвичайного не сталося, і своєю бездіяльністю передає те саме назад.

У цьому досліді розпорошенням відповідальності мало що поясниш. Дим загрожував самому учасникові, і перекладати турботу про себе на сусіда не було сенсу. Спрацював другий механізм, який психологи називають плюралістичним незнанням (pluralistic ignorance; трапляється й переклад «плюралістичне невігластво»): кожен у групі має сумнів, але мовчить, бо бачить, що інші спокійні, і вважає, що сумнівається він один. Це близько до того, що показав експеримент Аша: у непевній ситуації людина звіряється з групою, навіть коли група помиляється.

П'ять кроків до допомоги

1970 року Латане й Дарлі звели свої досліди в книжку «Свідок, який не реагує: чому він не допомагає?» (The Unresponsive Bystander: Why Doesn't He Help?). Рукопис іще 1968 року дістав щорічну премію видавничої серії Century Psychology Series, названу на честь її засновника Річарда Елліотта, а за словами Дарлі — і премію Американської асоціації сприяння розвитку науки з соціальної психології. Головна її думка така: допомога є наслідком кількох рішень поспіль, і присутність інших може завадити на кожному з них. Щоб допомогти, людина має:

1. помітити подію;
2. витлумачити її як надзвичайну;
3. вирішити, що діяти мусить саме вона;
4. вирішити, що саме робити;
5. зробити це.

Перший крок здається найпростішим, але й він не гарантований: зайнята увага пропускає навіть очевидне, як показав експеримент «Невидима горила», а в гурті, як видно з досліду з димом, несподіване помічають пізніше. На другому кроці діє плюралістичне незнання, на третьому — розпорошення відповідальності. На останніх кроках людину може зупинити страх осоромитися перед іншими, якщо тривога виявиться марною; психологи називають його острахом оцінки (evaluation apprehension).

Досліди на цьому не скінчилися. 1969 року Латане і Джудіт Родін (Judith Rodin) описали дослід «Жінка в біді»: 120 студентів, чекаючи в кімнаті, чули, як за стіною падає і скрикує від болю жінка. Ті, хто чекав удвох, пропонували допомогу рідше, ніж ті, хто був сам. При цьому двоє друзів стримували одне одного менше, ніж двоє незнайомців, і допомагали швидше. Сам на сам допомогти зголосилися 70% учасників, а поруч із підставним сусідом, який не реагував, — 7%. У парах незнайомих між собою студентів хоч хтось запропонував допомогу в 40% випадків, у парах друзів — у 70%; якби люди в парі не впливали одне на одного, було б 91%.

Етика й слабкі місця дослідів

Обидва досліди побудовано на обмані. Учасники не давали згоди на те, що відбувалося насправді: одні вважали, що за стіною помирає людина, інші сиділи в кімнаті, повній диму. Про дослід із нападом автори пишуть, що після пояснення всі учасники назвали його цікавим, а обман виправданим і погодилися б узяти участь у схожому. Проте це відповіді в анкеті самих дослідників, заповненій одразу після пережитого. Тими самими роками так само обманювали учасників експерименту Мілґрема. Мел Слейтер (Mel Slater) із колегами, які вивчають поведінку свідків насильства, писали 2013 року, що інсценувати напад перед людьми, які нічого не підозрюють, сучасна етична комісія навряд чи дозволить. Тому тепер дослідники працюють із віртуальною реальністю і записами вуличних камер.

Методичних зауважень теж чимало.

• Вузька вибірка. У досліді з димом брали участь лише студенти-чоловіки одного університету, у досліді з нападом — переважно студентки іншого.
• Малі групи. Трійок справжніх учасників було вісім, тож 38% — це три групи. Одна група в той чи той бік змінила б результат на дванадцять-тринадцять відсоткових пунктів.
• Підставні учасники. Найвідоміша цифра, 10%, походить з умови, де двоє помічників навмисне вдавали спокій. Це перевірка того, як людина піддається одностайній поведінці інших, а не того, як поводяться звичайні свідки. Щоправда, у трійках справжніх учасників результат на одну людину вийшов майже той самий: із 24 студентів про дим повідомили троє. Річард Філпот (Richard Philpot) із колегами зауважують, що в лабораторних дослідах «інші свідки» взагалі часто є підставними особами, яким сказано не втручатися.
• Умови лабораторії. «Повідомити» означало покинути завдання й піти шукати дослідника. Автори першого досліду визнавали, що учасників стримував і страх зірвати експеримент, якого в житті немає.
• Безпечні надзвичайні ситуації. Дим ішов із решітки, напад лунав із навушників. Ті самі Філпот із колегами закидають усьому напрямові, що він вивчав нечисленні групи й події, які мало чим загрожували свідкові.

Що показали повторення й пізніші дослідження

Досліди повторювали багато разів і в різних варіантах. 1981 року Латане і Стів Нида підсумували десять років таких робіт: стримування допомоги в присутності інших виявилося «напрочуд сталим явищем». За викладом у відкритому підручнику FORRT, вони зібрали 56 порівнянь зі щонайменше 6000 учасників; у 48 із них людина наодинці допомагала частіше, ніж у групі, приблизно у 75% випадків проти 53%.

2011 року Петер Фішер (Peter Fischer) з колегами опублікував метааналіз, тобто статистичне зведення досліджень від 1960-х до 2010 року: 105 порівнянь, понад 7700 учасників. Ефект підтвердився, але виявився помірним і залежним від обставин. Він слабшав, коли ситуація була небезпечною, коли нападник був поруч і коли втручання загрожувало фізичною шкодою. Автори пояснюють це тим, що справжню небезпеку швидше й чіткіше розпізнають як надзвичайну подію. Слабшав ефект і тоді, коли інші свідки були знайомими, а також коли це були справжні учасники, а не підставні, яким сказано мовчати. У самій задимленій кімнаті такої різниці, втім, не було: справжні учасники мовчали майже так само, як студенти поруч з акторами.

Інші роботи уточнили картину з різних боків.

• Свої й чужі. У чотирьох дослідах Марка Левіна (Mark Levine) і його колеги, надрукованих 2008 року, більша група стримувала допомогу, коли свідки були чужими людьми, і заохочувала її, коли вони були друзями або відчували себе однією спільнотою з потерпілим.
• Діти. 2015 року дослідники показали, що п'ятирічні діти охоче допомагають дорослому, коли вони самі, і значно рідше, коли поруч є інші присутні, які теж могли б допомогти. Якщо ж ті інші були за перегородкою й допомогти не могли, дитина допомагала так само охоче. Отже, річ у розподілі відповідальності, а не в сором'язливості.
• Уявні свідки. У дослідах 2002 року, одним з авторів яких був Дарлі, люди, які перед тим просто уявляли себе в гурті, згодом жертвували на благодійність менше, ніж ті, хто уявляв себе вдвох із кимось.
• Мозок. Гортензіус (Hortensius) і де Ґелдер (de Gelder) в огляді 2018 року припускають, що заціпеніння свідка в гурті є радше швидкою, рефлекторною реакцією на власну тривогу, ніж обдуманим рішенням. У їхньому досліді з томографом активність ділянок мозку, що готують дію, була тим меншою, чим більше людей на відео стояло біля літньої жінки, яка впала.
• Вулиця. Філпот із колегами 2019 року проаналізували 219 записів камер спостереження з Амстердама, Кейптауна й Ланкастера. Принаймні один перехожий утручався в дев'яти конфліктах із десяти, і що більше людей було поруч, то ймовірніше хтось допомагав. Автори наголошують, що це не спростовує лабораторних дослідів: ті вимірювали поведінку кожного окремого свідка, а камери показують, чи допоможе хоч хтось.

Як зазвичай розуміють дослід «Задимлена кімната» — і що тут не так

Дослід із димом легко показати на відео, тому його переказують часто і майже завжди з тим самим висновком.

«Люди в гурті байдужі навіть до власної безпеки»

Учасники не були байдужі. Вони помічали дим, кашляли, відчиняли вікно, а потім пояснювали, чому вважали його безпечним. У досліді з нападом ті, хто не вийшов, нервували, схоже, навіть сильніше за тих, хто вийшов. Обидва досліди показують вагання й хибне тлумачення, а не черствість. Саме проти пояснення «байдужість» Латане й Дарлі їх і задумали.

«Дев'ять із десяти людей сидітимуть у диму»

Десять відсотків — це один студент із десяти в умові, де двоє підставних учасників навмисне не зважали на дим. Коли в кімнаті сиділи троє звичайних людей, хтось виходив у трьох групах із восьми. На одну людину це майже те саме, троє з 24, але для того, хто в біді, важить інше: чи озветься хоч хтось. До того ж ідеться про 34 студентів одного університету в одній кімнаті. Метааналіз 2011 року показав, що загалом зі справжніми свідками ефект слабший, ніж із підставними.

«У задимленій кімнаті кожен чекав, що про дим скаже хтось інший»

Так пояснюють дослід із нападом, де учасник знав про інших слухачів, але не бачив їх. У кімнаті з димом люди бачили одне одного, а небезпека стосувалася кожного. Автори пояснили результат інакше: спокій сусідів переконував людину, що дим не страшний. Розпорошення відповідальності й плюралістичне незнання — два різні механізми, і в житті вони часто діють разом.

«Що більше свідків, то менше шансів, що вам допоможуть»

Досліди вимірювали, як поводиться один свідок. Для потерпілого важить інше: чи допоможе хоч хтось, а що більше людей, то більше й тих, хто може це зробити. Дарлі й Латане вже в першій статті підрахували, що після першої хвилини нападу шанси хворого дістати допомогу були високі за будь-якої кількості слухачів. Задимлена кімната тут виняток: групи з трьох повідомляли про дим рідше, ніж окремі люди. Проте на записах справжніх вуличних конфліктів допомога надходила в дев'яти випадках із десяти.

«Ефект свідка діє завжди й на всіх»

Він слабшає, коли небезпека очевидна, коли свідки знайомі між собою і коли вони відчувають спільність із потерпілим. Серед друзів більша група може навіть додавати рішучості. Сильніший за все ефект там, де подія двозначна, а довкола чужі люди. Саме таку ситуацію і створили в кімнаті з димом.

«Ці досліди відтворили те, що сталося з Кітті Дженовезе»

Дослідників надихнула газетна версія вбивства, яка виявилася здебільшого вигадкою: сусіди бачили й чули набагато менше, ніж писала газета, і дехто з них таки втрутився. До того ж у лабораторії ніколи не відтворювали насильства. Дим і запис нападу — події без кривдника й без ризику для того, хто допомагає. Досліди пояснюють вагання свідка у двозначній ситуації і не кажуть нічого певного про поведінку людей під час нападу.

Дослід «Задимлена кімната» в культурі

Власної легенди, як у вбивства Кітті Дженовезе, цей дослід не має, зате його охоче відтворюють перед камерою й переказують у популярних книжках.

• «Коли люди допоможуть?» (When Will People Help? The Social Psychology of Bystander Intervention), навчальний фільм, 1976. Його зробив соціальний психолог Деріл Бем (Daryl Bem). За описом у каталозі бібліотеки Університету Вісконсину в Ошкоші, фільм спирається на досліди Дарлі й Латане, розповідає, як убивство Дженовезе дало поштовх цим дослідженням, і показує два досліди, проведені в Стенфордському університеті, де люди розпізнають або не розпізнають надзвичайну подію.
• Роберт Чалдині, «Психологія впливу» (Influence, 1984). У розділі про соціальний доказ Чалдині переказує дослід із нападом (85% проти 31%) і робить із нього практичний висновок: у людному місці просити про допомогу треба одну конкретну людину. Цифри збігаються зі статтею 1968 року.
• «Про що ви думали?» (What Were You Thinking?), випуск програми Dateline NBC, 26 квітня 2010 року. Журналіст Кріс Гансен (Chris Hansen) разом із Майклом Шермером (Michael Shermer), редактором журналу Skeptic, відтворив дослід прихованою камерою. Тимчасові працівники заповнювали папери, а в кімнату пускали нешкідливий дим. Жінка, яка сиділа сама, швидко вийшла. Коли ж поруч четверо співробітників програми вдавали, що нічого не відбувається, одна учасниця вийшла, а інші лишалися в диму, дехто понад десять хвилин; одна з них пояснила, що лишилася, «бо ніхто нічого не робив». Гансен каже, що у відомому досліді в кімнаті лишалися 90% людей, і не уточнює, що це стосується лише умови з підставними учасниками.
• Джоел Дімсдейл, «Анатомія злоби» (Anatomy of Malice, 2016). Психіатр Дімсдейл коротко переказує три досліди Латане й Дарлі як приклад того, що в гурті відповідальність розмивається. Цифри збігаються з першоджерелами, але умову з трьома справжніми учасниками пропущено, а явище назване «апатією свідка» без застережень, хоча самі автори пояснення через апатію відкидали.
• Подкаст Skeptoid, випуск «Спостерігаючи за ефектом свідка» (Observing the Bystander Effect, 2020). Науковий журналіст Браян Даннінг (Brian Dunning) критикує дослід: на його думку, з підставними учасниками це була перевірка тиску групи, а не чесна перевірка ефекту свідка. Зауваження слушне, проте у випуску згадано лише дві умови досліду, без груп із трьох справжніх учасників, де актори були ні до чого.

Що випливає з досліду «Задимлена кімната»

• У двозначній ситуації люди читають небезпеку з облич одне одного. Якщо всі стримано мовчать, кожен бачить спокій і заспокоюється сам, хоча причин для спокою може й не бути.
• Свідок, який нічого не робить, найчастіше не байдужий, а невпевнений. Причину варто шукати в обставинах, а не в характері; так само міркували автори Стенфордського тюремного експерименту, хоча їхні власні докази виявилися значно слабшими.
• Числа з цього досліду не варто переносити на життя буквально. Вісім трійок і десятеро студентів поруч з акторами показують, що механізм існує, а не те, як часто він спрацьовує.
• Якщо вам щось здається небезпечним, а довкола всі спокійні, скажіть про це вголос. Імовірно, інші думають те саме й чекають, хто озветься перший.
• Якщо допомога потрібна вам, звертайтеся до однієї конкретної людини й кажіть, що саме їй зробити. Так ви проводите її через усі п'ять кроків одразу: вона помітила, зрозуміла, що це серйозно, і знає, що відповідає саме вона.
• Боятися гурту немає підстав. У справжніх конфліктах на вулиці хтось зазвичай утручається, а серед знайомих людей група радше допомагає діяти, ніж заважає.